Розділ 13.

Житлові приміщення в таверні фортеці виявилися затишними та функціональними. Кожна кімната була обставлена міцними дерев’яними меблями ручної роботи, а стіни прикрашали гобелени із зображеннями сцен місцевого життя.

Поки всі заселялися, я розглядав ці деталі. Потім ми спустилися до зали, щоб перекусити. Після цього Сет залишився в таверні збирати інформацію про місцеву ситуацію в долині та останні новини, а решта вирушили до лазні. У цій частині континенту деревини було вдосталь, тому послуги лазні коштували значно дешевше, ніж у столиці чи порту. Цей вечір загалом минув вдало: ми відпочили та нарешті змогли змити пил дороги.

Наступного ранку ми закупили все необхідне для подорожі та вирушили далі. Поки їхали, я уважно слухав розповідь про наш маршрут і про те, що нас очікує попереду.

— На тому місці колись була шахта, — розповідав нам Сет про те, що він вчора дізнався. — Потім виробку покинули, а згодом там оселилися павуки.

— У цій долині є велика мережа шахт та тунелів, де ми видобуваємо дорогоцінні метали та каміння, — додав Рдам. — Місцеві тунелі ведуть далеко вглиб гори. Тут багаті поклади.

— В далекі часи тут павуки розмножилися так, що гноми навіть збиралися уходити з фортеці, — продовжив Сет. — Лише рунні воїни тоді допомогли та зачистили усі підземелля вогнем та мечем.

— А яка зараз ситуація? — запитав Барк.

— Час від часу з’являються невеликі павуки, але з ними справляються і самі шахтарі. Кілька років тому з печер був навіть набіг на долину. Гноми тоді самотужки випалили кілька гнізд, з того часу павуки заспокоїлися. Зараз більш-менш спокійно, але все одно треба бути на сторожі.

— Зрозуміло. Рдаме, ти знаєш, куди йти? — запитав воїн.

— Так. До обіду будемо на місці. Останнього разу тут всім опікувався місцевий шахтар. Заглянемо до нього — може, він нас і зараз проведе до потрібного місця та все покаже.

Так і сталося. Після обіду ми дісталися до місця, знайшли місцевого гнома та залишили в нього візок із тваринами, а потім вирушили шахтами вглиб гори. Гном-гід був старим шахтарем, який, схоже, давно вийшов на спочинок. Усі місцеві тунелі він знав напам’ять. По дорозі гном постійно бурчав про молодь, яка замість роботи тільки й знає, що розглядати пам’ятки. Сет налив йому зі своїх нових запасів пива, і це помітно підняло настрій нашому провіднику.

Тунель, яким ми прямували, вів кудись вглиб гори. Його стіни були підперті дерев'яними балками для міцності, які забезпечувало безпеку та стабільність гірничих робіт, хоча місцеві кажуть, що землетруси тут рідко трапляються. Ще у тунелі я побачив безліч грибів, світла яких вистачало шахтарям для роботи. Нам же такого світла було мало, тому ми застосували додаткове світло з магічних кристалів.

Через пару годин гном довів нас до місця, де, за його словами, колись відбулася битва рунних воїнів. Це була невелика печера зі сталактитами та сталагмітами, крізь які протікав невеликий струмок. Однак, на перший погляд, тут не було нічого примітного, звичайна печера.

Треба перевірити. Я вирішив скористатися своїми здібностями, поки гном усім розповідав історію цього міста. Прочитавши сполучення руни, я зрозумів, що потрібне нам рунне каміння знаходиться набагато далі.

— Барк, — тихо звернувся я до нього, — це не те місце. Все вказує, що нам треба йти далі, метрів на триста вперед та нижче.

Барк покликав Рдама та переказав йому мої слова.

— Мене також водили сюди й казали, що саме це місце битви. Зараз уточню у провідника.

— Шановний, а нижче від цієї печери немає іншого місця битви? — запитав він у гнома, показуючи на стіну, за якою, за моїми відчуттями, були рунні каміння.

— Так. Там є ще далі печери, але туди вже давно ніхто не ходить, небезпечно, — відповів гном.

— Нам потрібно саме туди, — наполіг Барк.

— Добре, зараз відкрию, — буркнув провідник.

Він відсунув камінь за одним зі сталагмітів, і за ним відкрився лаз, що вів униз. Очевидно, саме туди витікав струмок із цієї печери. Гном пішов першим, а ми слідом за ним. Пройшовши близько двадцяти метрів у тьмяному світлі, я раптом відчув дотик чогось липкого на обличчі та відсахнувся. Це щось потягнулося за мною, не бажаючи відпускати волосся. Провівши рукою, я зрозумів, що це все павутиння, яке заповнювало увесь простір навколо. Очевидно, що саме у цих частинах шахт гномів мешкають павуки — істоти, які ніколи не викликали у мене теплих почуттів.

Перша думка була просто розвернутися та піти звідси, але потім я пригадав, що нас багато і тут є досвідчені воїни. Всі бачать те ж саме, що і я, а отже, безпосередньої небезпеки тут немає. Наші земні павуки людей не їдять, а кусаються лише для самозахисту. Але що я знаю про місцеві види, правильно, нічого. Переплетення павутини, що звисали зі стелі, вказували на те, що крізь них могли пролізти тільки дрібні істоти. Це трохи заспокоювало, сподіваюся, що великих павуків тут немає. Тому поки не будемо підіймати паніку, а перевіримо, чи ближче ми підійшли до рунних каменів чи ні. Перевірив, ні, ще далеко, потрібно йти нижче.

Так ми й продовжували рух углиб шахти. Сет та Барк йшли попереду з гномом, потім я, Рдам за мною, а Альміса й Віар замикали нашу невелику групу. Щоразу, коли я потрапляв у павутиння, намагався пригинатися, але, втомившись, почав знімати його мечем. Павутина легко різалася і не прилипала до леза, так що це було зручно. Хто знає, як далеко тягнеться ця шахта, вимажуся з ніг до голови, тож потім речі не відчистиш.

Після ще однієї печери ми пройшли ще метрів сто та опинилися в іншій, більшій. Я весь час був зосереджений на підлозі, не помітив зупинки та врізався в Сета, що стояв всередині печери та уважно розглядав стелю. Поруч з ним стояв Барк з мечем та смолоскипом і теж вдивляючись вгору. Здивований їхньою поведінкою, я теж підняв голову та побачив, що на стелі щось ворушилося.

Провідник тим часом здавалося, нічого не помічав та йшов далі.