Розділ 13.

Місцеві житлові приміщення в таверні-фортеці виявилися затишними й функціональними. Кожна кімната була обставлена міцними дерев’яними меблями ручної роботи, а стіни прикрашали гобелени із зображеннями сцен місцевого життя. Вузькі освітлені коридори, що сполучали приміщення, були зручними для пересування гномів і забезпечували додатковий захист.

Поки всі заселялися, я розглядав ці деталі. Потім ми спустилися до зали, щоб перекусити. Після цього Сет залишився в таверні збирати інформацію про місцеву ситуацію в долині та останні новини, а решта вирушили до лазні. У цій частині континенту деревини було вдосталь, тому послуги лазні коштували значно дешевше, ніж у столиці чи порту. Вечір загалом минув вдало: і відпочили, і нарешті змогли змити пил дороги.

Наступного ранку ми провели нараду, закупили необхідне й вирушили далі. Поки їхали, я уважно слухав розповідь про наш маршрут і те, що нас очікує попереду.

— На тому місці колись була шахта, — розповідав нам Сет про то що він вчора довідався. — Потім виробку покинули, і там оселилися павуки.

— У цій долині є велика мережа шахт і тунелів, де ми видобуваємо дорогоцінні метали й каміння, — додав Рдам. — Тунелі ведуть далеко вглиб гори. Тут справді багаті поклади.

— Але павуки розмножилися так, що якось навіть збиралися евакуювати захисників фортеці, — продовжив Сет. — Рунні воїни допомогли: підземелля зачистили вогнем і мечем.

— А яка зараз ситуація? — запитав Барк.

— Час від часу з’являються невеликі павуки, але з ними справляються самі шахтарі. Кілька років тому з печер був набіг на долину. Гноми тоді випалили кілька гнізд, і павуки трохи заспокоїлися. Зараз більш-менш спокійно, але все одно треба бути на сторожі.

— Зрозуміло. Рдаме, ти знаєш, куди йти? — запитав воїн.

— Так. До обіду будемо на місці. Востаннє мене тут проводив місцевий шахтар. Заглянемо до нього — він нас і зараз проведе до місця і все покаже.

Так і сталося. До обіду ми дісталися до місця, знайшли місцевого гіда й залишили в нього візок із тваринами та вирушили в подорож шахтами вглиб гори. Гном-гід був старим шахтарем, який, схоже, давно вийшов на спочинок. Усі місцеві тунелі він знав напам’ять. По дорозі гном бурчав про молодь, яка замість роботи тільки й знає, що розглядати пам’ятки. Сет налив йому зі своїх запасів пива, і це помітно підняло настрій провіднику.

Тунель, куди ми прямували, вів углиб гори. Його стіни були підперті дерев’яними балками для міцності, це забезпечують безпеку і стабільність гірничих робіт, кажуть землетруси тут рідко трапляється. У тунелі світило безліч світних грибів, яких шахтарям вистачало для роботи. Нам же такого світла було замало, тому ми застосували додаткове світло з кристалів.

Нарешті гном довів нас до місця, де, за його словами, колись відбулася битва рунних воїнів. Це була невелика печера зі сталактитами й сталагмітами, крізь неї протікав невеликий струмок. Однак, на перший погляд, тут не було нічого примітного, звичайна печера.

Треба перевірити. Вирішив скористатися своїми здібностями поки гном розповідав історію цього міста. Прочитавши сполучення руни, я побачив, що потрібне нам каміння знаходиться набагато далі в горі.

— Барк, — тихо звернувся я до нього, — це не те місце. Руна вказує, що треба йти далі, метрів на триста вперед і нижче.

Барк покликав Рдама й переповів йому мої слова.

— Мене також водили сюди й казали, що це місце битви. Зараз уточню у провідника. Шановний, а нижче від цього місця немає інших шахт? — запитав він у гнома, показуючи на стіну, за якою, за моїми відчуттями, були руни.

— Є там печери, але туди вже давно ніхто не ходив, — відповів гном.

— Нам потрібно саме туди, — наполіг Барк.

— Добре, зараз відкрию, — буркнув провідник. Він відсунув камінь за одним зі сталагмітів, і за ним відкрився лаз, що вів униз. Очевидно, туди витікав струмок із печери.

Він пішов першим, а ми слідом за ним. Пройшовши близько двадцяти метрів у тьмяному світлі, я раптом відчув дотик чогось липкого на обличчі й відсахнувся. Це щось потягнулося за мною, не бажаючи відпускати волосся. Провівши рукою, я зрозумів, що це павутиння, яке заповнювало весь простір. Очевидно, у цих частинах шахт гномів мешкають павуки — істоти, які ніколи не викликали у мене теплих почуттів.

Перша думка була просто розвернутися і піти, але потім я пригадав, що нас багато і всі ми досвідчені воїни. Всі бачать те ж саме, що і я, а отже, безпосередньої небезпеки поки що немає. Наші земні павуки людей не їдять, а кусаються лише для самозахисту. Але що я знаю про місцеві види, правильно нічого? Переплетення павутиння, що звисали зі стелі, вказували на те, що крізь них могли пролізти лише дрібні особини. Це трохи заспокоювало, бо великих павуків тут, схоже, немає. Тож поки що не будемо здіймати паніку, а перевіримо, ближче ми підійшли до рунних каменів чи ні, перевірив, ні, ще далеко, потрібно нижче.

Ми продовжили рух углиб шахти. Сет і Барк йшли попереду, Альміса і Віарн позаду, а Рдам замикав нашу невелику групу. Щоразу, коли я потрапляв у павутиння, намагався пригинатися, але, втомившись, почав знімати його мечем. Павутина легко різалася і не прилипала до леза, тож це було зручно. Хто знає, як далеко тягнеться ця шахта, вимажуся з ніг до голови, та й потім чистити речі можна довго.

Після ще однієї печери ми пройшли метрів сто й опинилися в іншій, більшій. Я був зосереджений на дорозі й не помітив, як врізався в спину Сета. Він стояв, уважно розглядаючи стелю. Поруч із ним стояв Барк із мечем і смолоскипом, теж вдивляючись угору. Здивований їхньою поведінкою, я підняв голову: на стелі щось ворушилося.

Провідник, здавалося, нічого не помітив і йшов уперед.

– Що це таке? – пошепки запитав я у Барка. 

– Схоже на лігво павуків, – відповів він.

Барк покликав гнома-провідника й вказав йому на стелю. Той зблід, і ми почали повільно відходити до стіни, тримаючи зброю напоготові. Вже біля стіни я ненароком торкнувся чогось м'якого за спиною. Це були сплетені в кокон нитки павутиння. Я підсвітив кристалом і побачив, що всередині знаходилося засушене тіло гнома. Це видовище мене паралізувало, а Барк закрив мені рот рукою, щоб я не закричав.