Розділ 12.

Усі інші також прокинулися та стали готуватися до бою. Серце тривожно гупало в грудях, я зайняв своє місце й вдивлявся в темряву коридору за кристалом, але перед очима була лише суцільна чорна прірва печери. Мій кристал уже майже не давав світла.

Невдовзі до мене долинув ледь чутний, ковзкий звук — далекий шурхіт, що змусив нерви напружитися. Прислухавшись і придивившись, я відчув, як холод пробіг по спині: підлога в коридорі ніби рухалася.

З темряви виповзла змія, не схожа на жодну з тих, яких я коли-небудь бачив. Вона була величезною — завтовшки з мою ногу та наче нескінечною в довжину. Її темна луска з химерними візерунками зливалася з кам’яною підлогою, а відблиски кристала на ній робили істоту ще зловіснішою. Глибокі, темні, немигаючі очі змії та швидке миготіння її язика лише посилювали відчуття смертельної небезпеки.

Вона повільно ковзала вперед, її довге тіло вигиналося, мов у якомусь дивному, ритуальному ритмі. Мої супутники мовчки готувалися: Барк, перекривши прохід, підняв щит і сокиру; ельфи натягнули тятиви та стали з боків; а Сет і гном зайняли позицію перед ними, готуючись до удару.

Змія зупинилася та підвела голову, повільно витягуючи язик у повітря, наче намагалася вловити наш запах. У печері повисла важка, гнітюча тиша.

— Спокійно, — прошепотів Барк так тихо, що слова ледве долетіли до нас. — Не рухайтеся та не дратуйте її.

Я міцно стис руків’я меча; пальці самі шукали опори в холодному металі. Змія вагалася — її погляд бігав від нас до полум’я. Раптом у багатті голосно луснуло вугілля, спалах іскор освітив стіни, і змія рвучко відплинула назад у прохід, завмерла, а потім ще трохи здвинулася назад. По її напруженому великому тілу було видно: вона готувалася кинутися будь-якої миті. У повітрі стояла така напруга, що, здавалося, навіть каміння затамувало подих.

Барк повільно підняв сокиру.

— Якщо рвоне, ми її затримаємо. Готуйся застосувати меч, — шепнув він мені.

Змія хиталася, її очі металися між вогнем і широкою постаттю Барка, що заступив їй шлях. Миттєвості тяглися нескінченно: ми чули лише власне дихання, тонке шипіння істоти й потріскування жару.

Нарешті, ніби прийнявши рішення, змія розпрямилася та блискавично рвонула уперед. Усе зайняло частку секунди: важке тіло ковзнуло вперед, а я тільки встиг кліпнути. Щит Барка витримав удар, а його сокира одразу ж розсікла луску, відкинувши істоту вбік. Ельфи випустили стріли — одна влучила десь у химерне око, інша ковзнула по лусці. Сет прошив тулуб списом, притискаючи змію до каменю. Гном тим часом метнувся до хвоста та заходився рубати його сокирою, а ельфи вже переходили на клинки, намагаючись дістатися до істоти.

Змія ще раз спробувала кинутися вперед, але Барк притиснув щитом її голову до підлоги й закричав:

— Бий!

Я швидко підскочив, розмахнувся і відрубав їй голову. Воїна відкинуло, Віар ахнув, Альміса відскочила від тіла змії, а гном десь у проході продовжував рубати хвіст. Її тіло в конвульсіях билося об підлогу, створюючи неймовірний шум, який відбивався луною від стін.

Коли змія завмерла, у печері запанувала важка, задушлива тиша. Усі полегшено видихнули. Барк разом із гномом оглянули коридор, щоб переконатися, що ніяких інших тварюк поблизу не залишилось. Повернувшись, Барк уважно й навіть задоволено оглянув здобич.

— Час розпалити багаття, — мовив він. — Сьогодні матимемо чудовий суп. І всі частини змії заберемо з собою — гріх таку смакоту тут лишати.

Мене мало не знудило: підлога була вкрита кров’ю й слизом, а розрубане тіло змії ще частково ворушилося. Проте Барк і гном виглядали так, ніби це для них звичайна нічна пригода, що закінчилася добре. Гном підкинув у полум’я ще шматок кам’яного вугілля, і печеру залило теплим, заспокійливим світлом. Мене попросили нарізати змію на частини, зручні для перенесення. Тим часом воїн з гномом поділили трофей і взялися готувати сніданок, а Сет став на варту.

Коли ми вкладалися спати, я помітив, як Віар довго дивився в мій бік і щось шепотів Альмісі. Сон не поспішав — перед очима знов і знов поставала коротка сутичка та монструозна змія. Я сидів у кутку, спостерігаючи за товаришами: для них такі пригоди, здається, — звичайна буденність. Хоч до світанку залишалось ще чимало, ми відчували себе більш-менш у безпеці. Заспокійливий запах варива і тихе помішування казана зрештою приспали мене, і я так заснув, притулившись до холодної стіни.

Прокинувся від апетитного запаху супу. Інші вже снідали, а я все ще борсався між сном і пробудженням. Шлунок нагадував про себе гучним бурчанням, тож я взяв простягнуту мені миску й сьорбнув гарячої страви. Суп був напрочуд смачним; м’ясо змії нагадувало курятину, але з інтенсивнішим, насиченішим смаком.

— Сьогодні за планом у нас спуск до місця давньої битви рунних воїнів зі зміями, — повідомив гном.

— Це далеко? — запитав я, відставивши порожню миску.

— Кілька годин пішки. Як тільки заберемо речі — вирушаємо.

Зібравшись, ми продовжили шлях через печери. Місцями вони нагадували старі шахти з дерев'яними підпорами, а іноді переходили у природні утворення з нерівними стінами й стелею. Повітря в тунелях ставало все прохолоднішим і вологішим, просоченим запахом каменю та підземної річки. Коридори поступово звужувалися, змушуючи нас рухатися друг за другом. Сталактити звисали зі стелі, нагадуючи ікла величезних тварин, а сталагміти наче проростали з підлоги, створюючи химерний лабіринт. Звуки наших кроків та відлуння подихів змішувалися з природною тишею.

У міру того, як ми просувалися до місця давньої битви, з'явилися перші ознаки справжніх мешканців печери. Через деякий час з темряви почувся тихий, протяжний шиплячий звук. Воїн попереду завмер, вдивляючись у темряву. У слабкому світлі кристалів здавалося, що підлога ворушиться. Незабаром ми побачили, як у тіні печери згорнулася велика змія. Вона була значно меншою за ту, що атакувала наш табір, але все ж таки доволі великою. Її темна луска блищала у світлі кристалів, а язик миготів у повітрі.