Розділ 12.

Я прокинувся від того, що мене трясли за плече. Воїн приклав палець до губ, у його очах плескалися відблиски багаття, він прошепотів:

- Прокидайся, до нас хтось повзе.

Усі інші теж прокинулися і готувалися до захисту. Я швидко сів, серце калатало в грудях, вдивлявся в темряву коридору за тьмяним світлом нашого багаття. Там я нічого не побачив, тільки непроглядну чорноту печери, мій світильник схоже вже погано світив. Трохи згодом до моїх вух став доноситися слабкий, ковзний звук, але я вже зібрався і був готовий оборонятися. Придивився, і в мене перехопило подих, у коридорі під світлом кристалів було помітно, що підлога ворушилася.

З тіней з'явилася змія, не схожа на жодну з тих, що я бачив раніше. Вона була масивною, завтовшки з мою ногу та здавалося, нескінченною в довжину. Її луска тьмяно поблискувала в слабкому світлі кристала, забарвлення було темним, строкатий візерунок ідеально поєднувався з кам'яною підлогою. Очі змії були темними та немиготливими, вони дивилися в наш бік, а язик миготів з лячною інтенсивністю.

Вона рухалася повільно, її довге тіло згорталося і розгорталося в міру просування проходом. Я відчував, що всі чогось чекають, мої супутники мовчки приготувалися, тримаючи зброю напоготові. Воїн був як завжди прагматичний, витягнув щит і широку сокиру, а потім став між змією та іншими на проході, а я за ним. Ельфи натягли луки та встали по обидва боки за ним. Неподалік стояли Сет із пікою та гном із сокирою.

Змія призупинилася, злегка піднявши голову, пробуючи повітря мерехтливим язиком. Здавалося, вона пробувала запахи в печері, шукала істот, які потурбували її спокій, на мить запанувала жахлива тиша.

- Зберігаємо спокій. - прошепотів воїн, його голос був ледь чутний. - Не ворушимося, не шумуймо, не провокуємо її.

У мене рука сама потягнулася до зброї, я був впевнений, що перерубаю її, нехай тільки сунеться в печеру. Очі змії, як і раніше, були спрямовані на нас завмерлих та я бачив, як напружуються м'язи її тіла, готові завдати удару. У цей момент у вогні голосно лопнуло кам'яне вугілля, освітивши печеру іскрами та злякавши змію. Вона злегка відплинула назад у прохід, її тіло напружувалося і підбиралося, готуючись до атаки. Напруга в печері була відчутною, кожен із нас стояв на межі, чекаючи, що ж зробить змія далі.

Повільним, контрольованим рухом Барк підняв свою сокиру, не зводячи очей зі змії.

- Якщо вона нападе, будь готовий застосувати меч, ми затримаємо. - прошепотів він.

Змія захиталася, її погляд метався між вогнем і воїном, що перегородив шлях. Кілька миттєвостей у печері не було чути нічого, крім нашого дихання, слабкого шипіння змії та потріскування багаття. Потім, немов вирішивши, що це все-таки це її територія, змія стрибнула на Барка, її масивне тіло розмоталося за секунду і ковзнуло вперед, я встиг тільки моргнути. Потім події понеслися. Воїн прийняв удар на щит, та вдарив зверху сокирою трохи відкинув змію вбік, я помітив, що вже в її очах стирчали стріли ельфів. Сет встромив десь у середині спис, прибивши її тулуб до підлоги, а гном по всю рубав хвіст. Ельфи відкинули луки й узялися за мечі, намагаючись прорубати її шкіру, а потім Воїн придавав своєю масою й щитом голову й закричав мені.

- Бий!

Я підскочив, розмахнувся і відсік ту частину що виступає, разом із головою. Воїна відкинуло, Віар ахнув, Альміса відскочила від частини тіла змії, що билася в агонії, а гном десь у проході продовжував рубати хвіст.

Воїн визирнув у прохід перевірити, чи немає там ще, а я мовчки дивився, як заспокоюється змія, а звуки бою поступово затихали. Усі полегшено зітхнули, безпосередня небезпека минула. Прийшов назад із коридору Барк із гномом, спокійний, ми теж злегка розслабилися.

- Додаймо вогню. - сказав він. - Сьогодні я зроблю гарний наваристий суп, та й усі частини ми з собою заберемо, не гоже пропадати такому делікатесу.

Мене ледь не знудило, підлога була вся в крові і якомусь слизу, а рунному воїну все було байдуже. Їжа ще навіть місцями смикалася.

Гном підкинув у багаття ще кам'яного вугілля, полум'я стало сильнішим і залило всю печеру заспокійливим світлом. Мене попросили розрубувати на зручні для перенесення частини змії, і воїн з гномом взялися куховарити, а Сет стояв на сторожі. Коли ми лягали, на мене дуже довго дивився Віар і щось випитував у Альміси. Сон до мене прийшов не одразу, швидкоплинний бій і спогади про величезну змію не покидали мене, я сидячи примостився в куточку і спостерігав за всіма. Ніч була далека від завершення, але принаймні зараз ми були в безпеці, а мірне помішування у величезному казані варива заколисало мене і я так і заснув.

Розбудив мене запах смачного варива, всі вже сиділи їли, один я ще дрімав. Мій шлунок охоче підтримав цю ідею гучним бульканням, тож я взяв запропоновану миску і приєднався до трапези. А нічого так супчик вийшов наваристий і смачний, м'ясо чимось нагадувало курку.

- Сьогодні в нас за планом спуск на місце колишньої битви рунних воїнів зі зміями. - розповідав гном.

- Це далеко? - запитав я.

- Близько години пішки. Якщо всі поїли висуваємося.

Ми зібралися і вирушили далі печерами. Місцями вони виглядали як оброблені шахти з притаманними підпорами, а місцями були природні утворення. Повітря було прохолодним і вологим, у ньому відчувався слабкий затхлий запах води і підземного світу. Спочатку печери здавалися схожими одна на одну, широкий коридор поступово звужувався в міру нашого просування. Сталактити звисали зі стелі, немов зуби якогось стародавнього динозавра, а сталагміти стирчали із землі, створюючи лабіринтовий хід. Атмосфера була своєрідною, кожен звук посилювався в тиші й іноді віддавався луною.

У міру того, як ми просувалися до місця давньої битви, з'явилися перші ознаки справжніх мешканців печери. Спочатку до наших вух долинув низький шиплячий звук, воїн завмер, вдивляючись у темряву попереду. Там, згорнувшись у тіні, лежала змія, її очі відбивали світло наших кристалів. Вона була набагато меншою від тієї, що вторглася в наш табір, але все одно здоровенна, її луска блищала, коли вона рухалася у світлі кристалів. Барк, що йшов попереду нашої групи, підняв руку, закликаючи до тиші й обережності. Ми обійшли змію, рухаючись акуратно, поки не опинилися за межами безпосередньої небезпеки.