Пролог.

Я повертався з інституту в найгіршому настрої. Сьогоднішній день був аж ніяк не найкращим у моєму житті. Іспити, призначені посеред лютого, мокрий сніг, вогкість, кепська погода, проблеми на роботі, сварка з дівчиною — усе це виводило мене з рівноваги. Та й початок цього року був не з легких. Можна бути забобонним, але я не вірив, що стільки негараздів може з'явитися так раптово й одразу.

Смуга невдач почалася під Новий рік, а саме в новорічну ніч. У будинку раптом зникло світло, і я, озброївшись викруткою з тестером та прихопивши одного з друзів, вийшов у коридор подивитися, що сталося. У нас часто пропадала одна з трьох фаз, і всі перемикання на іншу фазу здійснювалися шляхом перепідключення проводів. Це стало звичною практикою боротьби за електропостачання в будинку. Те саме робили й мої сусіди на всіх поверхах, де зникало світло. Причина — автомат, який підтримував кожну фазу, не витримував навантаження від бойлерів, мікрохвильовок, чайників та іншої техніки. Тож автомат вимикався приблизно раз на тиждень — як на зло, у найменш слушні моменти. Ось і цього новорічного вечора все почалося буквально за десять хвилин до півночі.

Тож і сьогодні у темному під'їзді, освітлюючи шлях телефоном, ми підійшли до розподільчого щита. Відкривши його, я зрозумів, що давно сюди не заглядав, адже останні два тижні жив у батьків. Схоже тут якийсь "розумник" переплутав усі дроти. Серед цього хаосу, при світлі мобільного, я намагався знайти провід, що вів до моєї квартири. У процесі цього пошуку я випадково висмикнув один із скручених проводів, і вони розсипалися, утворивши суцільний безлад, у якому вже нічого не можна було розібрати. Я спробував під'єднати перший-ліпший провід з цієї скрутки, і тут мене "шандарахнуло" так, що я на кілька хвилин осліп.

Прийшовши до тями, я побачив, як друг зі страхом дивиться на мене згори, а я сиджу на підлозі.

— Ти як? Нормально себе почуваєш? — запитав він, допомагаючи мені піднятися.

— Та наче нормально, — відповів я.

У цей момент у під'їзді увімкнули світло. Тривожне обличчя друга змінилося спершу на усмішку, а потім він почав реготати, да так сильно, що здається це лунало, на весь будинок. Не розуміючи, що саме його так розсмішило, я почав оглядати себе й виявив, що моя біла сорочка вся в дірках, немов решето. На його сміх із квартири повиходили інші гості, які почали розпитувати, що у нас трапилося.

Поки мій друг сміявся і пояснював, я нарешті підвівся. У цей момент сталася ще одна подія, яка мала натякнути мені, що рік обіцяє бути складним. Бо стара мудрість звучить приблизно так: "Як зустрінеш Новий рік, так його й проведеш!".

Гості, що вийшли з квартири, створили протяг у під'їзді, через відчинені балконні двері, тамбур і вхідні двері. Як наслідок, двері квартири захлопнулися, залишивши всіх у тамбурі.

— Ну що, хлопці й дівчата, святкуватимемо Новий рік тут, у коридорі? — сказав я.

У квартирі залишився накритий стіл, і до півночі залишалося кілька хвилин. Разом із другом ми почали відкривати двері. Ключі, звісно, залишилися в моїй куртці, а з інструментів була лише викрутка. Спочатку я пробував нею, але безрезультатно. Двері ми з батьком робили міцними, тож ні вибити їх, ні відкрутити замок не вдалося б просто так. На щастя, двері зачинилися лише на клямку. Тож десь за п’ятнадцять хвилин, за допомогою ножа сусіда та трохи кмітливості, ми змогли їх відчинити. Святкування продовжилося, і подальша ніч минула без великих неприємностей.

Згодом свята швидко закінчилися, а за ними промайнув і весь січень. Я взагалі вважаю, що січень — це найнасиченіший місяць року, тому він і пролітає так непомітно, бо всі люди в мандрах та у святах. Я гадав, що у лютому все мало б налагодитися, але... Наступна історія трапилася на вечірці до Дня закоханих. Ми запросили групу бухгалтерів із паралельного курсу провести свято разом із нашою групою. Мені, як відповідальному за спиртне та музику, було дано завдання доставити все в потрібне місце у підвалі інституту, до нашої аудиторії. У кабінеті була підсобка (ключ ми взяли у лаборанта), в якій мені потрібно було все скласти та закрити. Після складування спиртного ми з другом Максом пішли за магнітофоном до нього додому — він жив десь за сім кварталів від інституту.

Повернувшись, ми побачили, як мої однокурсники вже розставили столи й розклали нечисленну закуску. Ви ж самі знаєте, що студентські роки — це той час, коли гулянки в компанії друзів залишають найяскравіші спогади. Хто цього не робив, той, мабуть, витратив цей час дарма. Поставивши магнітофон на стіл, я почав шукати в кишенях ключа, але не знайшов. Ви б бачили обличчя налаштованих на свято студентів, коли вони дізналися, що двері до запасів алкоголю зачинені. Однак лаяти мене не стали.

Пошуки запасного ключа у вже вщент п'яного лаборанта ні до чого не привели. Недовго думаючи, ми вирішили вибити невелике скло на дверях. На щастя, замок був накладний, і це дозволило нам дістатися до припасів без особливих втрат, а скло на наступному тижні ми замінили. Вечір пройшов загалом добре: їли, пили, веселилися. Єдині неприємності — кілька однокурсників, які "перебрали" та поламаний стіл, на якому всі фотографувалися.

Наступного дня, а це була п'ятниця, я з важкою головою пішов на роботу. Я тоді працював у спортклубі, де займався бодібілдингом вже третій рік. Прийшовши на роботу о 9:00, з чистою совістю перекусив кефіром і булочкою з родзинками, а потім ліг спати просто на дивані в тренерській. Народу в залі було небагато, тому мене могли потривожити лише в крайньому разі.

Тоді мені було 22 роки, зріст — близько 180 см, статура — нормальна, міцна. Захоплювався нумізматикою, добре плавав, умів робити чимало корисного і навіть непотрібного, навчався середньо, але працював добре. Міг майструвати все, що завгодно, — дід мене всього навчав ще з дитинства, про нього багато писали в газетах, і він багато чого вмів.

Розбудив мене настирливий стукіт у двері. Швидко привівши себе до ладу, я відчинив і побачив молодого хлопця років двадцяти в однотипному одязі з логотипом якоїсь компанії.