Пролог.

Я їхав з інституту в найгіршому настрої. Сьогоднішній день був аж ніяк не найкращим у моєму житті. Ці іспити, поставлені в середині лютого, мокрий сніг, вогкість, погана погода, проблеми на роботі, з дівчиною посварився, це все виводило мене з рівноваги. Та й початок цього року був не з найлегших. Можна бути, звісно, забобонним, але я не вірив, що стільки проблем може появитися отак і одразу.

Смуга неприємностей у мене почалася, скажімо так, під новий рік, а саме у новорічну ніч. У нас в будинку вимкнули світло, і я, озброївшись викруткою з тестером і прихопивши одного з друзів, вийшов у коридор подивитися, що там сталося зі світлом. У нас часто пропадала одна з трьох фаз і всі перемикання на іншу фазу, це робилося шляхом пере підключення проводу, і це стало однією з норм боротьби за живлення. Теж саме робили й мої сусіди на всіх поверхах, де не було світла, бо автомат, який підтримував кожну фазу, не витримував навантаження всіх бойлерів, мікрохвильових печей, чайників та решти техніки. Вирубувався, як на зло, у невідповідні моменти приблизно раз на тиждень. Ось і цього новорічного вечора почалося все це буквально за 10 хвилин до святкування нового року. У непроглядній темряві під'їзду, світячи мобільним телефоном, ми підійшли до розподільного щита.

Відкривши його я зрозумів, що давно я сюди не заглядав, бо останні два тижні жив у батьків, а якийсь розумник перекрутив усі дроти. При світлі мобільного телефону, копошусь у купі дротів і шукаючи свій провід живлення квартири, незабаром я випадково висмикнув одну зі зв'язок дротів, та зрозуміти що з якого з'єднання йшло, вже не було можливості розібрати, все розсипалося. Ну, я і доторкнувся, до першого кріплення зв'язки проводів, ой що потім було, шандарахнуло так що я хвилини на дві осліп. Опам'ятавшись, проморгавши, коли відновився зір, я побачив перелякане обличчя друга над собою. Виявляється, я ще й сидів на підлозі.

– Ти там як? - запитав друг. - Нормально почуваєшся? - Допомагаючи мені встати, він дивився на мене з тривогою.

– Та наче нормально! – сказав я. І в цей момент дали світло на сходовому майданчику.

Тривожне обличчя друга змінилося спочатку на посмішку, а потім він почав сміятися, тож чути було десь напевно на першому поверсі. Намагаючись зрозуміти, з чого це він так заливається, я почав оглядати себе, виявилося, що моя біла сорочка була пропалена у багатьох місцях дрібними дірочками та виглядала як решето. На його сміх вийшла з квартири решта народу, посміюючись, почали питати, що сталося. Поки він розповідав, а я підіймався, раптом сталася ще одна подія, яка мала підказати мені, що не все тут гаразд. Стара мудрість говорить: «Як зустрінеш новий рік, так його і проведеш!».

Друзі, що вийшли з квартири, створили протяг у під'їзді, залишивши відчиненими двері балкона, тамбуру та вхідних дверей. Що й призвело до зачинення дверей, тепер настала черга сміятися мені.

– Ну що хлопці та дівчата, зустрічатимемо новий рік у тамбурі. - сказав я, а у квартирі залишився накритий стіл, випивка і до нового року залишилося лічені хвилини.

Вигнавши дівчат із тамбура, я з одним із друзів намагався відчинити двері. Ключі мої, як завжди, залишилися в куртці, хто ж знав, що таке станеться, а з інструментів у мене була одна викрутка. Намагатися відкрити нею не було сенсу. Двері робив я з батьком, відкрутити замок зовні або виламати не вдалося б, а вибивати двері дуже не хотілося. Загалом, провозилися ми хвилин п'ятнадцять і за допомогою сусідського ножа та кмітливості відчинили двері. Добре, що закрилося лище на клямку замка. Гості були раді, та й ніч, що залишилася, пройшла без ексцесів.

Пролетіли свята, а за ними й весь січень. Я взагалі вважаю, що січень — це найнасиченіший місяць року, тому він і пролітає непомітно, всі в мандрах та у святах.

Лютий віщував зміни на краще, але це виявилося не так. Наступна історія сталася 14 лютого на вечірці, присвяченій дню закоханих. Ми запросили групу бухгалтерів із паралельного курсу провести свято разом із нашою групою. Мені як відповідальному за спиртне та за музику, було дано завдання доставити все у потрібне місце у підвалі інституту, до нашої аудиторії. У кабінеті була підсобка (ключ ми взяли у лаборанта) в якій мені потрібно було все скласти та закрити. Після складування спиртного ми з другом пішли за магнітофоном до нього додому, він жив десь за сім кварталів від інституту.

Повернувшись, ми побачили, як мої однокурсники вже розставили столи й розклали нечисленну закуску. Ці, студентські роки, хто не гуляв, хто не пив у компанії своїх друзів, той можна сказати витратив час дарма. Поставивши магнітофон на стіл, я порився по кишенях та ключа не знайшов. Бачили б ви налаштованих на відпочинок студентів, у яких забрали надію на відпочинок. Загалом, лаяти мене не стали, а одразу взялися за двері. Пошуки запасного ключа у вже п'яного вщент лаборанта ні до чого не привів. Недовго думаючи, акуратно вибивши мале скло на двері, благо замок був накладний, ми дісталися запасів. Вечір, пройшов, загалом, нормально, їли, пили, відпочивали не рахуючи кількох однокурсників, що розбушувалися, ну не вміли вони пити, і поламаного столу на якому народ фотографувався.

Наступного дня, а то була п'ятниця, і з хворою головою пішов на роботу. Там я працював ще з тих часів, коли навчався у технікумі де і був спорт клуб, там і займався бодібілдингом вже третій рік. Прийшовши на роботу на 9-00 і з чистою совістю, перекусивши кефіром і булочкою із родзинками, впав спати прямо на диван, який стояв у нас у тренерській. Благо народу з ранку в залі було небагато, і потривожити мене могли тільки по терміновій справі, а такої на сьогодні не передбачалося. Щодо мене, то мій вік був двадцять два роки, зростом був під сто вісімдесят сантиметрів нормальної збитої статури. Захоплювався нумізматикою, добре плавав, умів робити купу всяких корисностей та непотрібностей, а також середньо вчився, але добре працював, міг змайструвати будь-що.