Вома

Вома 
Ця інформація прийшла до мене. 
Я не певен, як… Це була якась далека ява. Не голос або видіння — я далекий від містики… Дивно. Це було щось, наче давній спогад. 
Схоже, люди майбутнього навчилися проникати в розум тих, хто живе зараз. Я не знаю, як саме, але це якось пов’язано з нелінійною природою часу і квантовою заплутаністю. Але я не міг цього осмислити. Я й сам не розумів, що відчував. Суб’єктивно — наче ви, хто це читає, могли б мені повірити. 
Можливо, якби міг, я б усе це пояснив. Але все, що важливо, має проявитись — і воно проявиться! 

У наш час люди часто мають дивні уявлення про майбутнє. 
Одні вважають, що скоро настане техно-сингулярність, і надпотужний штучний інтелект перебудує світ під себе. Інші гадають, що люди зіллються з технологією, досягнуть постбіологічної форми існування. 
А ще хтось уявляє майбутнє як ідеальну версію теперішнього або нещодавнього минулого: футуризм у стилі ретро — холодні, блискучі міста, багатоповерхові автостради, автоматизовані автівки. 
Ми думаємо… і мріємо. 

Інші уявляють міжзоряні подорожі, десь високо —там, де в майбутньому станеться 
щось космічне. Мляві промені, вежі,орбітальні станції, людиноподібні істоти. 
Дехто гадає, що людство очікують жахливі випробування: виверження супер-вулканів, 
війни, економічна криза...Вони малюють страшні картини занепалого людства, що ледь виживає серед пустирів й руїн. 
Але в майбутньому нічого подібного не сталося. 
Людство просто повільно, дуже повільно — 
рухалося вперед. Воно не хотіло, але мусило 
відкривати в собі нові й нові можливості. 
Самосвідомість. 
Самопізнання. 
І воно робило це крок за кроком. 
І нам дуже важко почути цей голос. Можливо, це схоже на дитину, яка щось шепоче, але ми не можемо зрозуміти… 

Сонце піднялося над рівниною. 
Його промені освітили зелені луги і водойми, посеред яких лежали різнокольорові вома. 
Мені важко пояснити, що таке вома. Люди живуть у них — живих, теплих створіннях. 
Вони люблять своїх людей. Вони їх лікують, зігрівають, обіймають щупальцями, 
повзають поруч і плавають разом з ними. 
Це була інша форма життя — співіснування. 
Вома розкрилося назустріч сонцю. 
Усередині молода жінка простягнула руку 
до м’якої внутрішньої стінки вома і почула, як б'ється серце її живої домівки. 
Та відгукнулася — м’яко витягнула довге щупальце і передала поживні речовини 
прямо в її кров. Живий одяг підповз і огорнув її. Жінка ступила босими ногами в білий пісок. 
Інші люди теж виходили зі своїх вома. 
Вони мовчки дивилися одне на одного — 
усі в білому, 
усі — частина єдиного світу, 
де любов — жива, 
де дім — теплий і м’який, 
де світло — мов дотик. 

У них була свіжа свідомість. Нервова система людей майбутнього значно відрізняється від теперішньої. Мозок сучасної людини все ще функціонує у режимі виживання 
та звик до насильства і боротьби за владу. 
Люди діють дивно, будуючи ієрархії. 
Але вони прагнуть себе змінити — через нову нейронну, метаболічну, гормональну... 
...еволюцію? 
Засівши у своїх домах, вони займаються створенням чогось... 
Щоб стати кимось іншим. 
Вони йшли по черзі до джерела, щоб пити воду, черпали її руками. Потім попрямували в ліс назбирати капапанів і олто на обід. 
Наскільки я розумію, капапани — це такі м'ясисті, збагачені протеїном гриби, а олто — якісь ягоди, але окрім цього вони назбирали багато іншого. 
Плем'я розбирало їжу в шкіряні сумки і віднесло її до холодної печери. 
— Ми маємо піти до Марбо, — сказав старійшина. — Його вома вмирає. 
Всі погодилися. Вони вийшли за межі свого селища і попрямували через поля до великої річки. Коли наблизилися, то побачили, що родина Марбо сидить уздовж берега. На поверхні води, тримаючись останніми коріннями за берег, лежало вома. Воно було старе — шкіра обтягнула кістки, серце ледь билося. Випустило з себе останній подих і зробилося ще меншим. Течія відірвала його від берега і понесла в океан. Там воно роками дрейфуватиме і розкладатиметься. 
— Ми вдячні! — вигукнув Марбо. 
— Ми щасливі! Ми щасливі! — закричала його родина. 
Після цього старійшина і плем'я почерзі обняли його. 
— Вони були разом п’ятдесят років, — сказав хтось. 
Скоріше за все, коли людина народжується, її кладуть у вома, яке дбає про всі її біологічні потреби. Вома росте разом з дитиною. Вочевидь, люди почувають глибоку прив’язаність до вома. Але негативні емоції вони тепер почувають рідко, і це сприймається як хвороба чи відхилення. 
Дорогою додому вони побачили літаючих вома. Величезні, видовжені, наповнені воднем і гелієм, вони висіли поміж хмар і вбирали вологу своїми тонкими корінцями. Поверталися через місто — великий скелястий мур, на якому на сотні метрів тяглися барельєфи. Історія людства. Далеке, древнє минуле. У місті були тисячі людей. Вони працювали — доглядали інкубатори, вирощували одяг у бактеріальних чанах, дресирували тварин. 
У своєму селищі плем’я пішло до печери з їжею і почало готувати обід. Вони порізали капапани кістяними ножами на великому кам’яному столі, змішали їх з фруктами, ягодами і горіхами та помістили варитися в гейзер. Звісно, вони б могли просто висипати їх у перетравника — і він би відригнув солодку їстівну масу. 
Але приготування їжі було для них обрядом. Вони розлили суп у дерев’яні миски і заходилися смакувати. 
Увечері старійшина розповів про свою подорож на північ. Північні вома плавали в холодних водах, захищені товстим шаром підшкірного жиру. Іноді вони виходили на засніжений берег і гралися з пінгвінами. 
Я припускаю, що те благополуччя, в якому живуть люди майбутнього, не з’явилося нізвідки. Очевидно, багато поколінь працювали над тим, щоб створити для людей зручне середовище, де було би вдосталь їжі, і за неї не треба було платити. Справді дивно, що люди — це єдиний вид на планеті, який має платити за те, щоб просто жити. Люди модифікували флору і фауну, та заодно змінили самих себе, щоб існувати в цьому новому світі. 
Перед сном вони зібралися на спільну медитацію. Дивовижно, як злагоджено вони рухаються. Здається, наче вони мають якусь єдину свідомість чи колективний розум. Вони сотнями сиділи на землі, схрестивши ноги, тихо і зосереджено. 
Можливо, люди майбутнього оволоділи телепатією? 
Наступного дня все плем’я попрямувало до великого лугу, де стояв гігантський плаский камінь, всіяний численними малюнками. Власне, малюнками їх можна назвати лише умовно. Їх не намалювали, а виростили з моху. Різнокольоровий мох покривав усю скелю і формував дивовижні візерунки. 
Вони зупинилися біля каменю і витягли зі своїх сумок спеціальний одяг. Натягли його на себе, наче другу шкіру. Одяг міг міняти форму і колір. Чоловік видерся на камінь, наче на п’єдестал, і його живий костюм надав йому вигляду кремезного і волохатого. У роках, з великою дерев’яною палицею, він підійшов до жінки, що мала квіти у волоссі, звалив її з ніг і увіткнув палицю між її стіп. 
— Ти пограбував мене, а тепер хочеш убити! — промовила жінка. 
— Я жадаю вогню і заліза, — відповів чоловік. 
Тоді на скелю почали дертись десятки людей. Вони вилізли і почали здирати з жінки живий костюм, наче хотіли оббілувати. Коли вони цілком обтерли її, вона завмерла. Із її пупка виросла квітка. Ця квітка була хижою і дуже великою. Вона накрила собою чоловіка, поглинула його. Вони злилися в одне. За деякий час квітка відкрилася — і з неї вийшли обоє, чоловік і жінка. Але вони обоє були інакшими. Чоловік уже не мав своєї мужності, а жінка — жіночності. Вони були майже однакові. 
І вони почали танцювати. 
До їхнього танцю приєдналися всі інші, 
і зрештою всі злилися в обіймах. 
Я не знаю, що це було — вистава чи містерія, чи те інше. Про що це було? Про стосунки між статями? Чи про людину і природу? Чи про розум і серце? Але я відчуваю, що люди майбутнього вкладали в це глибокий сенс. 
Можливо, їм вдалося перерости усі наші звичні наративи. 
Можливо, той міф та історія, в якій вони живуть, неосяжні для мене. 
Але я знаю, що колись людство точно здолає свої обмеження. 
Чому я пішов? 
Чому я не залишився? 
Чому серед тисяч доріг, 
Я вибрав саме найтихішу? 
Вона така мовчазна, 
Що ніхто й не повірить, 
Що я взагалі долаю якись шлях