ВТЕЧА. КРАДІЖКА

ГЛАВА 4 ЕПІЗОД 4     “Втеча. Крадіжка”

- Все звісно зрозуміло, але нам дійсно потрібне маскування. Треба інший одяг і щось, щоб прикрити обличчя. - роздумує Джефферсон. 

- Варіант: віддати безхатькам наш одяг, а натомість забрати їх - не зовсім подобається. Може вкрадемо десь? - запитала я.

- Безхатьки самі нас здадуть. Тобто скажуть, що ми тут, і не буде більше ні Джефферсона, ні Лайлані. 

- Ти маєш рацію. 

- Отож, ми маємо її викрасти. 

- Тільки Джефферсоне, щоб не потрапити на натовп людей. 

Ми побачили двох чоловіків із зброєю і обережно до них попрямували. Я чекала товариша біля воріт. Він відволік чоловіків говоривши, мовляв, він турист і заблукав у селі. Поки вони намагались розповісти куди йти, він взяв дві цеглини й вдарив так, що ті втратили свідомість. 

Поки ті лежали, ми швиденько змінили свій одяг, на їхній. Я вдягла маску, як волів Джефферсон. Форма виявилась тяжкою, але, як то кажуть, вдале маскування - найкраща зброя злодія. Я впевнена, нас ніхто не впізнає. Приятель каже, що розмовляти з посторонніми буде він, так як мене легко впізнати через те, що я дівчина. Він передав мені зброю одного з чоловіків, а потім рушив до високих будинків. Згодом він жестом показав мені, щоб я підійшла до нього. 

- Тепер обережно йдемо до виходу. - прошепотів він. 

Я кивнула головою, що зрозуміла. Ми тихо й непомітно прямували до виходу. Зненацька почувся серйозний чоловічий голос позаду нас. 

- Агов, шановні, ви куди? Десь тут нишпоряться супостати. Нам одна літня жінка повідомила, що вони перебувають і приховуються в селі. 

- А раптом вони вибігти надумали? Я ось добродія взяв на перевірку, щоб пришвидшити пошук. - відповів Джефферсон і вказує на мене. 

- Добре, йдіть з Богом!

Не встигли ми відійти від чоловіка, як роздався шалений крик тієї жінки, що нас викрила. Вона виглядала як стара відьма, а її очі сяяли зловісним вогнем. 

- Це вони! Хлопець і дівчина! Вони втекти зібрались! Хапайте їх! - кричала не своїм голосом жінка.

- Лайлані, біжимо! Нас викрили!

Я побігла вперед за товаришем. Ми не помічали дороги. Вітер ніби співав пісню нашої втечі. Ось вона - довгоочікувана гонитва. Сумували? Ще б пак… Не все може бути так, як ми забажаємо. 

Гонитва розгорталася як сцена з фільму жахів. Ми побігли через село, шукаючи останню надію на волю. Як же не хотілось знову до в’язниці.

Ми щодуху обганяли будинки і дерева, намагаючись утекти від цієї мари. За нами подались інші люди, що хотіли нас зупинити. Їхні кроки здавались нескінченними, а голос жінки - прокляттям. Ми знали, що тепер наша доля і доля людства залежить від того, чи вдасться нам утекти. В нас не залишалось вибору окрім втечі із села. Але як його покинути, якщо з усіх сторін нас оточують люди, що за нами гоняться?

Коли ми ненадовго відірвались від інших, ми зупинились, щоб перепочити. Я весь час сподівалась, що та жінка забула про нас, але ж ні… 

Через декілька хвилин, коли ми відчули хвилю полегшення, я побачила, що повз Джефферсона пролетіла стріла. Ми обоє, затамувавши подих, обернулись назад, щоб подивитись, що відбувається. 

Біля магазину, де ми намагались обміняти кристал на їжу, стояли чоловіки з арбалетами. Ось чому стріла опинилася біля наших ніг. 

Я, схопивши приятеля за руку, побігла 

вперед. Згодом ми зупинились біля будинку й сховались за ним. Поки що тут не було жодної людини. Джефферсон вирішив зайти у будинок, а я залишилась на вулиці. Неподалік під’їхав чорний мікроавтобус без номерів. Знов ж таки чути голоси. Я присіла, щоб підслухати й показала напарнику жест: “тихо”. Чоловіки пліткують.  

- Ти не бачив їх? - говорить один до іншого.

- Ні, але все село вже про це знає.

- Мені по рації передали, що у місті теж чутки. 

- А мені передали, що вони щойно пробігали повз двоповерхових будинків. Їх намагалися спіймати. А бабуся вже помчала до відділку. 

- Терміново їх знайти!

- Буде виконано, начальнику!

Люди пішли в сусідній дім, залишивши автомобіль на вулиці. Я підійшла до Джефферсона і ми разом вирушили до вхідних дверей. Нам не завадило б знайти їжу. 

Я намагалась відчинити двері, але спроби були марними. Тут було зачинено. Джефферсон вирішив теж спробувати відчинити двері. На подив, йому вдалося це зробити. Він відчинив їх з ноги, адже вони старовинні й були на заржавілому замку, який послабився і зламався. 

Ми потрапили всередину. Здається, це дім лісника чи садівника. Одразу видно, що чоловік ходив на полювання, і, можливо, зараз він на ньому. Його будинок був оздоблений лісовими трофеями. Тут знаходилось необхідне обладнання для виживання і комфортного перебування віддалено від цивілізації. 

Кам’яні стіни і дерев’яна покрівля вражали нас своєю загадковістю. Я ще таких будинків не бачила. На стінах висіли картини, зображення лісу, диких тварин, навіть була фотографія моря. Одного чого не помітили, так це фото родини. Мабуть, у лісника немає сім’ї, дітей та онуків. Але зараз не про це. 

Великий камін займав центральне місце в приміщенні. Ліхтарня розсіювала тепло і світло по кімнаті. Кухня була обладнана всім необхідним. Нічого дивного і нового ми не побачили. Звичайний будинок лісника. На полицях лежала зброя: від мисливських рушниць до луків і стріл. Для нас було важливо відчути себе захищеними, тому ми вирішили озброїтися і позичити у чоловіка рушницю та гвинтівку, що знайшли у коморі.  

Після того, як ми роздивилися зброю, наша увага спрямовувалася на пошук їжі та змінного одягу. Ця форма була надто тяжка, щоб у ній далі продовжувати завдання. На кухні ми знайшли запаси їжі: консерви, зерно, сухарі, пасту та інші продукти. Щодо одягу, в коморі Джефферсон знайшов робочий одяг мисливця. Ми обрали те, що нам підходить по розміру. На стиль навіть і не розраховували. Зараз це неважливо. Головне, щоб нас не впізнали і одяг відповідатиме погодним умовам. Після того, як ми зібрали все необхідне, ми посідали за стіл у вітальні, поїли та відпочили.