ТРИ ДОРОГИ

ГЛАВА 4 ЕПІЗОД 2 

“ТРИ ДОРОГИ”

Однак цього було замало. Джозеф вирішив одягнути амулет на себе. В його очах з’явилося світло, а позаду нього - темно-синє забарвлення. 

Він побачив видіння. Перед ним відкрились три шляхи, і кожен означав своєрідну пригоду. Один шлях вказує на північ, другий - на захід, а третій - на берег річки. Враз він почав взлітати на кілька сантиметрів вгору. Паранормальщина. Після такого явища він швидко зняв з себе амулет. 

- Голова… Голова сильно болить… - зітхаючи промовив товариш.

- Як і писали в характеристиках… Ходімо присядемо. - запропонувала я. 

- Так, дійсно так буде краще. 

- Що там було? Що ти бачив? Які дороги? І розкажи в подробицях відчуття. 

- Крім болі відчуттів немає. Ти цим не в змозі керувати. Спочатку був спалах зеленого кольору і я побачив три дороги. Ще був напис, але його неможливо прочитати. 

Спершу нам потрібно рухатись до берега.

- Тільки який берег?

- Не переймайся, Лайлані, я знаю де він знаходиться. Зараз перепочинемо і вирушимо туди. 

- Погоджуюсь, відпочинок нам не завадить. 

Я взяла документи й одразу заснула.

Джозеф також пішов спати. Настала глибока ніч. Цього разу сон був без кошмарів. Нам вдалось спокійно відпочити. 

Ранок наступив та приніс з собою нові можливості та виклики. Ми з Джозефом вирішили готуватися до майбутнього шляху, а він буде непростий. Ми поснідали, обговорили план і те, що нам доведеться робити під час цієї пригоди. Я зібрала всі необхідні речі, а товариш - лише ніж і пістолет. 

За 20 хвилин ми опинилися біля скелі.

Тут була перша стежка. Ми почали шукати те, що приверне нашу увагу. 

Це могла бути як річ, так і людина чи тварина. 

Джозеф каже, що по свідченнях амулета, десь тут має бути якийсь кристал. Раптом я побачила на стовбурі древа наше фото з написом “Увага, Розшук!”. Мені здається, що нас і тут шукають. Треба бути обережнішими. 

- Лайлані, дай-но мені амулет. 

Я витягла з рюкзака амулет і передала Джозефу. Він одягнув його, щоб побачити дорогу далі. Коли він зрозумів, що нам ще трохи треба пройти, то зняв його і показав мені шлях. Ми йшли далі і не втрачали надії. Аж раптом побачили величезний камінь. Він тут стояв не просто так. Джозеф посунув камінь, а під ним знаходилась коробка. На вигляд звичайна картонна коробка. Джозеф підняв її і почав розглядати. На подив, вона виявилась легкою. Ми відкрили її. На перший погляд там нічого не було. Очевидно, що коробка була добре захищена. Я запропонувала товаришу надягнути амулет і знову зазирнути в коробку. Він так і зробив. 

- Так… Тут написано, що одне з місць ми уже перевірили і залишилось 2. Говорять, щоб ми повірили в те, що в одному з трьох місць є те, чого я особисто потребую. - читає Джозеф.  

- І чого ж ти потребуєш? - поцікавилась я.

- Лані, я тобі не можу цього сказати, але повір мені, все буде добре. Тут ще щось написано. Кажуть, що мені слід змінити ім’я. До мене навіть в цих листах звертаються по іншому. Кіл… Дж-же-ф-ферсон…  

Він не промовив повністю звертання. Я знову щось підозрюю. 

Отже, з цього моменту він більше не Джозеф. 

Тепер його кличуть Джефферсон і він готовий рухатись далі!

Для мене це було незрозуміле явище, але я не втручалась, а довіряла товаришу. Вочевидь, щось він приховував… Чому він мені не договорює? Чому йому довелось змінити ім’я?

- Біжимо, Джефферсоне, на зустріч пригодам!

- Біжимо, Лайлані!

Тепер уже Джефферсон, знову надягнув амулет, побачив шлях і зняв його. Він говорить, що ми близько, але не в тій місцевості. Що це означало?

Хоч ми і не знайшли кристал, який вкрай необхідний Джефферсону, але все рівно ми на вірному шляху. Ліс, в який ми потрапили цього разу, був сухим і мовчазним. Не було жодної живої душі. Проте, ми відчували, що зовсім поряд знаходиться те, до чого ми так довго йдемо. 

Раптом звідкілясь ми почули шурхіт сухої трави. Озираючись навколо, побачили старого дідуся. 

- Вітаю, молоді люди. Чому завітали до лісу?

- Ми просто прогулюємось. - одразу відповів Джефферсон. 

- Прогулюєтесь?

- Так. Тут чисте повітря. 

- Погоджуюсь.

Діалог між ними закінчився і дідусь пішов. Я гадала, що треба піти за ним, але товариш запевняє, що там буде село, а село нам не треба. 

- Нам потрібно знайти кристал. - каже Джефферсон. 

- Який…? - здивовано запитала я.

- Багряний.

- Навіщо? Звідки такі ствердження?

- Пам’ятаєш корпорацію? Вони прагнуть дістати цей камінь.

- Тоді ми маємо знайти його першими?

- Саме так.

Ми сподівалися, що перед нами ніхто не дістався того місця, але боялись цього. Хоча сигнал амулета вказував у інший бік. 

Попри зустріч з дідусем, ми вирішили продовжити свою подорож. Після короткої розмови з ним ми вирушили далі вглиб лісу. Поступово ліс ставав темнішим, що означало - незабаром настане ніч. Поки ще було світло, ми намагались швидше шукати те, що треба. 

- Так так… Якби я щось ховав, я б використав або камінь, або дерево. - роздумує Джефферсон. 

- А якби я щось ховала, то закопала б під дерево.

- Довелось би щось підкласти. 

- Та тут взагалі нічого немає, але тут підозріло чисто. Якщо ти кажеш, що це ця місцевість, то так і є.

- Скоро дізнаємось. 

Джефферсон знайшов щось на дереві. Ми довго не могли розгледіти що це, але підійшовши ближче, помітили ящик, прикріплений до дерева. Він виглядав дуже старим. Нам одразу прийшла ідея: зняти його. Я кілька хвилин обмірковувала як краще його дістати. Я знайшла у своєму рюкзаку гачок. За допомогою нього я дістала ящик.