ПАРКЕР

ГЛАВА 3 ЕПІЗОД 2 "ПАРКЕР"

Сталось так, що ми сиділи з Джозефом у лісі, переглядаючи документи, і він випадково почув шурхіт листя. Його джерело не було зрозумілим. Це могли бути кроки дикої тварини, людини чи щось інше. Він швидко повернув голову і побачив, що там нікого немає, але продовжував запевняти, що чітко чув звук. Він узяв пістолет у руку, сподіваючись, що буде безпечніше. Я сказала товаришу, щоб був напоготові. Ми обережно озирнулись навколо, напружено вислуховуючи кожен звук. 

Нам було лячно, але одночасно й цікаво, хто б це міг бути. Страшно уявити хто там ховається у густому темному лісі. Я вірила, що це був хтось хороший. Ми слідкували за кожною комахою, кожним своїм рухом, кожним птахом, щоб нарешті дізнатись, хто намагається нас налякати.  

Джозеф швидко зробив смолоскип з підручних матеріалів і ми пішли перевіряти. Була приблизно перша година ночі. Ми повільно рухались до заданого місця, обмінювавшись поглядами, сповненими питань. 

- Лайлані, тримаймося пліч-о-пліч!

- Зрозуміла, Джозефе!

- За мною! - повільно крокуючи, крикнув Джозеф!

Я не поспішаючи йшла за ним. Він тримав смолоскип високо, щоб ми бачили шлях. Під час нашого руху, я намагалася не відставати і трималася поруч. Ми не звикли розділятися. Ми все зробимо разом.

- Так, скоріш за все, нам обом здалося, що щось шумить в лісі. - промовив товариш. 

- Але з розуму поодинці сходять…Не думаю, що і мені і тобі здалось одне і те саме. - відповіла я.

Джозеф почув шурхіт позаду мене і аж раптом там з’явився силует чоловіка. Його обличчя було поглиблене в темряву, що змусило мене відчути невпевненість. Чоловік мовчав, а я відчула його подих і відійшла подалі. Джозеф направив світло смолоскипа на обличчя і, здається, чоловік йому досить знайомий.

- Майор Паркер? - упевнено запитав він і додав: - Як? Чому? Звідки?

- Хто там? - поцікавилась я.

- Майор Паркер. Ти забула його?

- Дійсно! Забула… Але я вже згадала! А чому він тут?

- Гарне питання…

Це був Майор Паркер. Коли ми з Джозефом проходили військову підготовку, він був моїм тренером. Мені того разу дуже пощастило, що саме він мене вчив. Коли ми звідти виїхали, через три дні, на тяжкому завданні він загинув. Мене цікавило лиш одне: “Як він тут опинився?”

Не встигли ми обговорити це, як прямо на наших очах обличчя Паркера почало змінюватися. Почалось перетворення. Очі світяться червоним сяйвом. В кого він перевтілюється?

Через декілька хвилин, ми зрозуміли, що він став чудовиськом. Джозафер узяв мене за руку і ми побігли. Він прокричав: - “Біжимо!” і почав стріляти в чудовиська. Та навіть рухаючись, ми відчували, як невідома сила вже охоплює та володіє нашою підсвідомістю.

Нам довелося бігти, не зупиняючись, адже ми тепер знали, що він - мара, і з ним неможливо тренуватись чи вести перемовини.

Джозеф біжить, пускаючи постріли у бік перевертня. Однак куля не вразила його, та не нанесла жодної шкоди. 

Під час цієї гонитви, мій товариш потрапив у капкан. Стрільба привела його в пастку. 

- Біжи, Лайлані! - з відчаєм, розуміючи, що не зможе врятуватись, закричав Джозеф.

- Джозефе! Я тебе не покину! - тремтливим голосом відповіла я.

- Ні, Лані, рятуй своє життя!

Він почав звільнятись із капкану, але привид, узявши його пістолет, почав стріляти в нього. Куля влучила у хлопця, поранивши його. З останніх сил Джозеф сказав мені: - “Лайлані… біжи…”

- Джозефе! Що? Ні!!! - голосно кричала я.

Привид майже схопив мене, але я встигла втекти. В мене довго ще була в голові картина, як він убив Джозефа. Я не могла повірити.

Хіба привиди можуть вбивати?

Я заховалась за деревом, відволікла його, кинувши смолоскип у протилежний бік. Там зайнялась пожежа. 

Поки Паркер знаходився там, я відпочивала. І тут я відчула погляд, але він був безпечним. Я повернула голову і побачила Джозефа. Він став привидом, щоб мені допомогти завершити завдання. Він нагадав про берізки й вказав шлях. Вже була третя година. Я щодуху помчала до трьох беріз. 

Доторкнулась до першої, другої і третьої. Джозафер зник на моїх очах, а замість нього з’явився портал. Я без зайвих вагань зайшла в нього. Там на мене чекав Паркер. 

- Знову ти… Що тобі потрібно?

- Всього небагато.

Після цих слів він здійснив постріл, поранивши мене. Я впала на землю.

На цьому моменті ми з Джозефом одночасно прокидаємось та усвідомлюємо, що це був со