МАШИНА ЧАСУ

ГЛАВА 2 ЕПІЗОД 2  “МАШИНА ЧАСУ”

Дорогою ми натрапили на цікавий винахід, що неабияк привернув нашу увагу. 

Я випадково натиснула червону кнопку і винахід почав рухатись. Ця автівка мала металеву оболонку, що відбиває світло. Панель керування була древня, в ретро-авангардному стилі, з дисплеями та кнопками, що додавали все більше і більше загадковості.  Цей винахід був схожий на автомобіль з фантастичних фільмів. Ми й гадки не мали, що побачимо таке явище в реальному світі. 

Під час такої раптової поїздки, ми почали відчувати, ніби перетинаємо часовий простір. Видимість постійно змінювалась, та в один момент Джозеф натиснув STOP і автомобіль зупинився. І тепер ми маємо зрозуміти де ми знаходимось. Я гадаю, що треба вийти з автівки й оглянути місцевість. Ми декілька

разів спробували відчинити двері, але всі спроби виявились невдалими. Аварійне вікно дуже маленьке, ми з нього не виберемось. Джозеф запропонував вибити вікно позаду. Він дістав металічний дріт і спробував розбити вікно. Пізніше схопив мене за руку й потягнув з автомобіля.

Ми озирнулись навколо і усвідомили, що ми знаходимось в лісі. Неподалік пробігла куниця, дятел вистукує на дереві, змії повзають по землі, а мурахи будують домівки. Я не змогла збагнути, де саме цей ліс, аж поки Джозеф не запитав:

- Слухай, Лані, а якщо ми не десь, а колись? 

- Що ти хочеш цим сказати?

- Я вважаю, що ми на тому місці, де раніше була печера. 

- Отже, ми матимемо можливість щось дізнатись! Якщо це переміщення в часі, то ми зможемо побачити те, що відбулося раніше. Особисто мені дуже цікаво дізнатись, для чого було створено цю печеру. Вона точно тут не дарма. Можливо, на цьому місці відбувались якісь історичні події…

- Скоро дізнаємось.

Через декілька годин ми змогли знайти відповіді на всі питання, що нас цікавили. Я помітила напис на панелі, що вказував рік, в який ми потрапили. 

Здогадки Джозефа виявилися вірними. Ми перемістились у часі і потрапили в 1525 рік.

Я не стала довго розмірковувати і знов натиснула на якісь кнопки. Джозеф був невдоволений, але що зроблено - те зроблено.

Цього разу ми потрапили в Х століття. Не було печери, не було лабораторій…

Джозеф натиснув верхню кнопку і ми перемістились в 1925 р.

- Може ще в якийсь вік? - сміється й запитує хлопець.

- Ні, Джозефе, в нас часу обмаль!

- Згоден. Рушаймо!

За кілька хвилин ми потрапили у наше століття. Подорож між віками було цікавою, але у нас інше завдання.

Знову тьмяні коридори, кімнати, ледь палаючі ліхтарі і жахливе відчуття. Як тільки ми збирались вийти з машини і Джозафер мав відчинити двері, у нашому столітті біля печери нас очікував чоловік зі зброєю в руках. Він прицілився і ледь не натиснув на спусковий гачок, але його щось зупинило.

- Хто такий і що тут робиш? - з гнівом поцікавився чоловік, а коли Джозеф мовчав, чоловік знову повторив питання.

- А ви хто такі? - запитала я, але ніхто мене не почув. 

- А тобі не байдуже що я тут роблю? - розлючено крикнув Джозеф.

За кілька секунд пролунав постріл. Ми, на подив, злякались, але цього разу обійшлось без жертв, так як чоловік вистрілив у повітря. 

Джозеф прошепотів мені: - “Лайлані, будь напоготові!”

- Напоготові бігти? - запитала я.

- Ні, план нащадків. 

(Цей план був такий: Джозеф збиває його з ніг, а я стріляю йому в голову) 

На щастя, план нащадків спрацював. Джозеф швидко витягнув вперед праву ногу, цим самим зробив чоловікові підніжку і той впав. Поки чоловік намагався піднятись, я вистрілила йому в голову. 

- Молодець, Лані! Дуже добре володієш зброєю! Моя школа! - прокричав Джозеф і додав: - мерщій біжимо! Головне щоб псів не відпустили! 

- Сподіваюсь, не відпустять! - відповіла я. 

Через 15 хвилин ми втекли. Нікого немає. Здається, ми далеко побігли. Джозеф вкотре наголосив, що я добре впоралась, я молодець і я чудово вчуся. Мені було дуже приємно це чути. 

- Лані, ти справді готова ризикувати життям, але ці безнадійні папери забереш? 

- Так, Джозефе, все вірно. 

Ми кілька хвилин розмовляли, прогулюючись печерою. 

Проходячи скелі печери, вдалині, ледь помітним вогником засяяв прожектор. Прохід був досить широким і просторим.                                          

- Дивись, Джозефе, що це за кімната посеред печери?                             

- Розплющ очі і придивися. Тебе нічого не бентежить?                    

- Ну, крім кімнати, яку освітлюють прожектори посеред печери, нічого, а що?                                                                                  - А тіло яке лежить під стіною ти не помітила?                             

Це були жахаючі декілька секунд тиші, в які ми прибігаємо до лежачого тіла. Джозеф одразу перевіряє пульс.

- Мертва… - сказав він.

- Живою вони б її не залишили.

- Тут є документ.

“Перші симптоми: покращений метаболізм, збільшення мʼязової маси, зміцнення кісткової тканини, різке збільшення розумової здатності обʼєкта.

Причина смерті: смерть задушенням власними мʼязами шиї/зменшення легенів внаслідок порушення кровообігу в організмі”                                                                                                                                                            - Після усього побаченого, ти готова йти далі? - запитав Джозеф.                    

- Так!                                                                                      Тепер ми вже йшли навшпиньки, попри стіну тунелю. На нас чекала одна з найважчих перешкод: найбільша частина печери, яку охороняли зо 20-30 озброєних чоловіків, по всій території розкидані купи ящиків, а по центру стояв старий танк. Ми заховались за найближчими ящиками.           

- І що нам тепер робити? - запитала я. 

- Не спіши панікувати, бачиш ось ці ящики? (Вказує пальцем на протилежну частину печери)                                            - І що?                                                                                                           - Судячи з ящиків, там зберігаються боєприпаси. Йди в печеру, і приверни увагу кидком каменя чи якимось іншим ледь помітним рухом. Хтось з них піде перевірити що там, а я його непомітно приберу і переодягнуся в його форму.                                                                                                        - Добре, і що далі? Як тобі допоможуть ящики?