Розділ 2. Перші знайомства та перші неприємності

Сонце почало підходити до зеніту, спека на дворі стояла пекельна, як і аромат, що розносився мною. А що я можу зробити п'ятий день у дорозі на коні, водойм не траплялося, в тавернах я не зупинявся, оскільки гроші знову скінчилися, останню мідну монету я витратив на запаси в дорогу в селі вчора вдень. Витрачати час у пошуках «веселих хлопців дороги» і заробітку за їх рахунок я не хочу. Бажання прибути до Столиці і заселиться в будинку батьків, сильніше бажання шукати «розваг» в дорозі.

Ще через півгодини шляху я зупинився і прийняв водні процедури в невеликій річці біля дороги, напував коня, змінив білизну на чисту і вже збирався рухатися далі, але почув крики на лісовій дорозі неподалік. Я спочатку хотів їхати по ній так як там від дерев була хоч якась прохолода, але мене обігнала карета з вершниками, через що піднявся пил і я на додаток до всього ще й покрився шаром пилу. Довелося звернути на побічну дорогу, там побачив річку і помився. А тепер чую крики та шум боротьби. Підібравшись ближче я побачив тіні що миготіли в гущавині, на дорозі бій шести вершників із двома десятками брудних, зарослих мужиків, загалом і так ясно ким вони були – бандитами великої дороги. У мене з'явилося бажання допомогти вершникам, хоч вони вже спішились бо битися хоч і на дорозі, але в лісі верхи не дуже зручно, так ось бажання з'явилося з низки причин: перше бандити обіцяли мені прибутком, друге майже всі вершники одягнені в мундири, а значить той чи та хто сидить у кареті явно не проста особистість, а хороші зв'язки потрібні завжди, і нарешті третє і головне за час поїздки встигло затекти абсолютно ВСЕ, хоч після купання стало краще, але розминка не завадить. І тут постало питання що я буду робити битися чи вбивати, а це різні речі батько вчив мене битися, красиво, благородно але не ефективно ... майстер вчив вбивати швидко, підло, жорстоко, не красиво зате ефективно. На дорозі явно передовий загін бандитів, але незабаром має підійти підкріплення. Зараз можна і побитися «вершників» менше, але вони явно знають свою справу і тримаю парі, що з передовим загоном вони розберуться і без мене. Тим часом бій тривав і часу на роздуми залишалося все менше.

– А фіг з ним! Битимуся а там за ситуацією… – дав наказ сам собі і рушив у бій.

Меч залишив піхви з легкістю і перший труп упав на дорогу так і не помітивши мене, а далі довелося діяти швидко так як хлопець що був одягнений не як інші захисники, але бився на їхньому боці не помітив злочинця, що підібрався ззаду. Ледве встиг відбити удар меча приткого бандита… хлопець відреагував швидко… але не в той бік, уже хотів полоснути мене, але на щастя вчасно помітив, що я його врятував і одним коротким ударом убив «швидкого» чий меч тримав на собі я. А він молодець, не розгубився! Але часу радіти не було підходили інші покидьки. Ми розвернулися спина до спини і вже приготувалися зустрічати нових нападників, як з карети почули голос.

– Ім'ям Латіс аль Лорен наказую скласти зброю! Блискавка! – З карети виглянула дівчина і запустила блискавкою в нападників. На мій подив це була ельфійка і не проста а по уроках батька я знаю що рід аль Лорен – рід правителів ельфів! Але де її охорона? В житті не повірю, що владика ельфів відправив дочку без охорони в подорож, а тут з охорони тільки люди. І тут я згадав ті швидкі тіні в гущавині, стало зрозуміло, що підкріплення у бандитів більше не буде, як і самих бандитів в окрузі. Їх виріжуть, спалять і місце їхнього базування засіють сіллю, щоб не скоро з'явилися наступники. У ельфів багато скарбів, але найцінніший з них це представники царської родини і за них вони будуть рвати і метати.

– Лат! Ну навіщо? Всі веселощі коту під хвіст – сказав хлопець за моєю спиною… «Лат»… до принцеси… та хто ти такий?

– Годрік це не жарти ти міг померти! А ти знаєш, що тоді зробить твій батько кор… – і вона затихла на півслові побачивши мене – а хто цей хлопець?

– Це мій рятівник. Як звуть поки не знаю ... але б'ється він добре – з усмішкою, почав він пильно оглядати мене і щось собі вирішивши продовжив – мене звуть Годрік ар Велон. Бачу ти впізнв моє прізвище, та я принц королівства Велон, але не хвилюйся ти мій рятівник і кланятися не треба. Для друзів я просто Год, а ти тепер мій друг так як я винний тобі своє життя. Ця прекрасна дівчина Латіс аль Лорен принцеса ельфійського королівства.

– Годрік. Ну навіщо так пафосно – трохи почервонівши відповіла принцеса – я Латіс. Можна просто Латіс. І я вдячна, що ти врятував цього бовдура.

– Арен де Талон. Вдячний за честь бути знайомим із такими людьми… ой вибачте… загалом для мене честь познайомиться з вами – а вона симпатична.

– Ой ну що ви не переживайте не ваша вина, що наш народ так рідко залишає ліси, багатьом не звично бачити ельфів і скажу по секрету навіть королі часто плутаються – усміхнулася вона і стала ще милішою.

– Значить ти дружище Арен теж із вищої знаті – фамільярно заявив Годрік.

– Та мій рід не такий великий і могутній…

– Не починай… ми не винні, що народилися в царських сім'ях і нашої заслуги в цьому немає. Тому давай краще на ти. Добре Арен? – Протягнув він руку для рукостискання.

– Гаразд Год – не став вередувати я і відповів рукостисканням. А може він і непоганий хлопець… Гаразд час покаже.

– Хлопці всі цілі? – звернувся він уже до гвардійця, а це точно гвардійці, бо звичайну охорону до принца не приставлять.

– Так ваша високість! Втрат немає. Поранених також. Завдяки допомозі її високості відбилися без проблем – виступив із доповіддю явно командир гвардійців.