20. Веселе свято.

Звідси відкривався чудовий вид на місто. Воно виявилося просто величезним і навіть виглядало більш-менш пристойно: триповерхові кам'яні будинки й вимощені широкі вулиці без бруду. До речі, справді, запаху не було. Отже, до ідеї каналізації вони все-таки дійшли. Але чому вона є лише в центрі цього міста?

Взагалі столиця дуже відрізнялася від інших населених пунктів, які я бачив раніше, тут усе виглядало продуманим і ґрунтовним, хоча трохи занедбаним. Деякі стіни все ще прикрашали залишки старих мозаїчних картин.

Озирнувшись, я зміг помилуватися районом із розкішними особняками, потопаючими в доглянутих садах, перетнутих кількома мальовничими вуличками. Ясно, мабуть, там мешкає місцева знать.

Але найбільше мене вразив храм. Величні стіни були складені з рожевого мармуру. Тонкі, ніби мереживні перекриття, прикрашені золотою ліпниною вражали майстерністю архітекторів, а кілька витончених сяючих шпилів піднімалися вгору, немов уособлення сонячних променів. Важко повірити, що ці виродки змогли побудувати таку красу.

Перед багаттям зібралося чимало людей. Справді, як на концерті. Вони продовжували приходити все більше й більше через ворота, які виднілися вдалині, в кінці вулиці. Саме багаття оточували щільним строєм численні лицарі й мушкетери. А позаду, на узвишші, стояв і мило усміхався сам Верховний Інквізитор у супроводі, сяючих золотом, наближених святих отців і закованих у сталь офіцерів. Здається, я навіть Фергуса там помітив.

Глашатай, прочистивши своє горло, почав зачитувати в металевий рупор усі мої гріхи. На пункті «скотолозтво» я плюнув і перестав слухати цей абсурд. Вони вирішили звинуватити мене у всьому, на що тільки вистачило хворої уяви інквізитора.

Оголошення списку затягнулося. Глашатай, зірвавши голос, пішов, його замінив інший, а я продовжував із цікавістю розглядати натовп. Люди приходили цілими сім'ями, багато хто з дітьми. Дехто дивився на мене зі страхом і ненавистю, інші — з явним співчуттям. Але було й багато таких, хто з фанатичною вірою дивився на мене, ніби чекаючи чогось.

Мені навіть стало трохи не по собі. Я ніколи не любив фанатиків. А тут я ніби був під прицілом тисяч їхніх поглядів. Нарешті, глашатай закінчив, і кілька катів кинули смолоскипи в багаття з різних боків. Полите олією дерево біля основи одразу загорілося. Я відчув, як клітка почала нагріватися. Ну, нарешті.

Вогонь піднімався все вище й нарешті дістався до мене. Тваринний страх змусив мене метатися по клітці, яка вже розжарилася до білого. Шкіру ніби здирали живцем, дим їв очі, а в легенях не вистачало кисню. Я впав на коліна, накритий притупом кашлю.

Ну ж бо швидше. Чому я ще живий? Чому моя почорніла шкіра все ще на мені, якщо навіть прути клітки почали плавитися? У панічній спробі зробити хоч щось, я активував ауру, вогонь трохи вщух, стало легше, а шматки клітки впали мені на спину. Обгоріла шкіра почала покриватися рожевими плямами нової, а чорні струпи обсипатися. Мозок нарешті знову включився.

Усе зрозуміло. Регенерація й Опір Вогню роблять мені ведмежу послугу. Завдяки опору, я не встигаю обгоріти настільки сильно, щоб регенерація не могла впоратися. Але, чорт забирай, біль від цього нікуди не дівається. Чи зможу я взагалі згоріти? Чи так і буду тепер розважати своїми муками інквізитора, поки в них не закінчаться дрова?

Ось уже справді, «незгораючий єретик» — найкрутіший сувенір для будь-якого інквізитора.

Лицарі явно були готові до моєї спроби охолодити багаття, тому в мене полетіли глеки з олією й пакети з порохом. Служителі поспішно несли нові дрова. Аура зникла, і моє пекло продожилося далі. Вже не стримуючись, я закричав що сили, але кашель обірвав крик, і невдовзі я зміг лише лежати в полум'ї й судомно хрипіти. Коли ж це закінчиться?!

Через якийсь час не залишилося сил навіть хрипіти, я міг лише тихо схлипувати, а думки металися, ніби божевільні. Що ж робити? Я більше не можу. Нехай буде що буде.

Сльозящимися очима, як міг, я сконцентрувався на синій тату, відкрив Сумку й тремтячою рукою спробував схопити пташиний череп. Набрав кісток цілу сумку, дурень. Я з труднощами вхопив кісточку, тут же стиснув у руці й прохрипів:

– Барон Субота, закликаю тебе врятувати мене.

Світ навколо зупинився. Вогонь згас, ніби за наказом. Безхмарне синє небо затягли чорні хмари, і на місто опустилися вечірні сутінки. Запала мертва тиша. Люди зі страхом озиралися навколо, зі сторони воріт зазвучав ледь чутний шелест. Він усе більше й більше наростав і незабаром перетворився на оглушливе багатоголосе виття.

Тисячі чорних тіней хвилею нахлинули на натовп людей, залишаючи після себе лише закривавлені тіла.

Хвиля розпалася на безліч духів, великих і малих, які вже окремо рвали людям горлянки, пронизували їх наскрізь або розривали на частини. Піднявся крик, натовп у паніці кинувся хто куди, штовхаючи й топчучи тих, хто впав.

Лицарі, треба віддати їм належне, хоробро кинулися на ворога, але нічого не могли вдіяти. Лише деякі чомусь змогли завдавати духам хоч якоїсь шкоди, але й вони майже відразу були вбиті.

Я заворожено спостерігав за цією різаниною і не вірив власним очам. За якихось кілька хвилин все було закінчено. Все місто занурилося в мертву тишу. Тисячі закривавлених тіл у найрізноманітніших позах лежали навкруги, наскільки вистачало зору.

Ось кілька чоловіків, що впали обличчям вниз, намагаючись утекти, ось понівечене тіло лицаря, який так і не випустив меча з рук, а ось тіло жінки, яка прикривала мертву дівчинку. Деякі духи все ще носилися і добивали останніх кішок із собаками. Можливо, десь у каналізації навіть пацюки залишилися без життя.

Нудота підступила до горла. Переді мною кілька духів закружляли смерчем, із якого вийшов той самий, радісно усміхнений Барон Субота. Він із задоволенням вдихнув запах крові та страху, що ніби патока огортав усе довкола. Клацнув кігтями, запалив сигару й помахав мені рукою.

— Ти врятований, друже, можеш іти, куди забажаєш.