14.Темні таємниці.

Ось це був справжній ліс. Солідний, густий, як і має бути. Я знайшов вузьку стежку й спробував відійти по ній подалі від містечка. Що ж, судячи з усього, Сема я вже не наздожену. Потрібно дізнатися, де знаходиться цей Сетіс, вирушити туди й спробувати його визволити з полону.

А поки що, постараюсь якось пройти ліс, збити погоню зі сліду, потім знайти транспорт, місцевий одяг і замаскуватися під місцевого. У мене є перевага: спати мені особливо не треба, тож до ранку я можу вже опинитися там, де мене не чекають.

Ніби нічого складного. Але вже сам етап «пройти ліс» викликає стійкі сумніви в своїй здійсненності. У мене навіть компаса немає. Десь бачив у якійсь передачі, як робити саморобний. Береш голку, миску з водою і... Що? Подальші дії тонуть у густому тумані порожньої голови.

Взагалі, у сучасної людини мозок засмічений купою уривчастих і непотрібних знань. По собі знаю. Завдяки інтернету, доступність інформації перетворила сховище в голові середньостатистичної людини на набір заголовків-тегів без змісту. Тепер не потрібно знати, як зробити щось. Достатньо тримати в голові приблизний опис механіки, щоб у разі потреби швидко знайти потрібне в пошуковику. Тепер не треба досконало знати і оперувати працями філософів, психологів чи соціологів. Достатньо знати їхню принципову позицію й приблизні доводи, щоб у разі потреби знайти там підтвердження своїм словам у дискусії.

Пошуковик тепер став суддею в суперечках, став найавторитетнішим джерелом, став сховищем знань, які раптом виявилися нікому не потрібними. Бо найнеобхіднішою функцією інтернету для людини виявилися фотографії різних гуляк, які нарешті отримали можливість вихвалятися своїм солодким життям не тільки перед сусідами чи колегами, але й перед усім світом.

Щось мене занесло. Якщо подумати, я навіть трохи радий, що позбувся всього цього. Світ, де для людей ерудованість остаточно перестала щось значити в порівнянні з зовнішнім лоском, мене дратував. Тільки потрапивши в Туле, я зрозумів наскільки.

Що стосується саморобного компаса — та й чорт з ним. Без карти все одно від нього ніякого сенсу. І немає ні голки, ні миски, ні знань, що з ними робити. Тож доведеться покладатися на найнадійніший засіб — на удачу. План розписаний по пунктах, час приступати до виконання.

Але, як кажуть, якщо хочеш розмішити бога, розкажи йому про свої плани. У буквальному сенсі. Мабуть, місцевому богу, темряві, та іншим сутностям було дуже весело за мною спостерігати. У вечірніх сутінках пробиратися через густий ліс виявилося просто неможливо. Кілька разів скотившись у низини, я остаточно загубив стежку й, тихо матюкаючись, намагався зрозуміти, куди йти. Викликати Око не наважувався, бойові Навички з колоди могли знадобитися будь-якої миті. Та й демаскує воно. А які тут можуть водитися потвори, я вже знаю.

Зупинившись і прислухавшись, я почув віддалені голоси. Ну ось, напевно, там стежка. Не будуть же незнайомці ломитися крізь хащі, як я. Обережно, намагаючись не шуміти, я попрямував у їхній бік. Виходило це з труднощами, але потихеньку, помаленьку все ж вдалося досягти мети.
Невдовзі я побачив відблиски світла факелів і не повірив своїм вухам, почувши знайомий голос щуромордого. А він що тут робить?

Інквізитор у супроводі чотирьох лицарів вів кудись трьох дівчат.

— Отець Алтуфій описував цю стежку, — щуромордий задумливо йшов стежкою з факелом у руках, озирнувся до лицаря і запитав: — Ви завжди його супроводжували, ми точно не збилися з дороги?

— Все правильно, не хвилюйтеся, отче Петроцію, — пробурмотів з-під шолома ватажок лицарів. — Скоро вже будемо на місці.

Зацікавлений, я рушив за ними. Що це за дивний похід? І що це за дівчата? Разом із тортурами ковалів і допитами малолітніх дівчат вирішили ще й здійснити відбір нових послушниць монастиря? А де вся решта їхньої банди? Чому тут лише п’ятеро?

Стежка вивела на добре освітлену смолоскипами галявину, посеред якої стояло троє гарно вбраних джентльменів. Темні камзоли з вишивкою, шпаги на боці, витончені чоботи, вимиті волосся зі зручними, але вигадливими зачісками. Ці хлопці явно не бідують. Вперше тут бачу таких. Але чому в лісі, а не десь у палаці?

— А де мій славний друг Алтуфій? — глибоким голосом запитав один з них у церковників. — З ним було так приємно спілкуватися.

— Отець Алтуфій вирушив на зустріч із Єдиним, нехай його лик освітлює нас вічно, — невпевнено поклонився Петроцій.

— Ага, нехай, — відмахнувся багатій. — Я так розумію, ти маєш намір продовжити наше з ним співробітництво? І хочеш бути його наступником у наших домовленостях?

— Все так, пане, — вже впевненіше вклонився щуромордий і виштовхнув уперед дівчат.

— А ти впевнений, що правильно розумієш ці домовленості? — єхидно уточнив франт, обійнявши одну з дівчат.

— Так, — улесливо заторохтів інквізитор. — Одна з них — щорічна плата за спокій сусіднього містечка Дубрави. А інші, ну, гм...

Він зам’явся, не наважуючись озвучити свої думки вголос. Лицарі, мов залізні істукани, стояли позаду, надавши йому самому розбиратися з ситуацією.

- Сміливіше, — розсміявся багатій і кинув Петроцію тугий гаманець, який знайомо дзвякнув. — Не варто соромитися ринкових відносин. Ми ж тепер бізнес-партнери. І між нами не повинно бути недомовок і непорозумінь.

З цими словами його обличчя змінилося, перетворившись на зморщену суху маску, а видовженими іклами він із глухим гарчанням вчепився в шию дівчини. Те саме зробили і його товариші з двома іншими «послушницями».

Я ошелешено дивився на цю заворожуючу картину. Чого-чого, але такого я точно не очікував. Ну треба ж! Панове вампіри, не побоюсь цього слова. Але як же так? Адже, за авторитетними даними, взятими з фільмів, справжні вампіри повинні томно мучитися своєю сутністю і бігати за дівчатами, наполегливо запрошуючи їх заміж. А не нахабно жерти дівиць десь у лісі.

Які тільки дурниці лізуть в голову. Мабуть, постійний стрес дає про себе знати. Тим часом дівчата, прикривши очі, видали останній стогін насолоди й обескровленими, бездиханними тілами впали на землю.