13. По сліду.

Йти через рідкий дубовий ліс — одне задоволення. Сонце світило крізь листя, птахи щебетали, під ногами кудись діловито пробіг їжак. Ех, яка ж краса. І чого їм не сидиться на місці? Темні духи ріжуть людей направо й наліво, мерзенні товстуни палять селян. Кудись не туди звернуло суспільство в цьому світі.

Стало нудно. Викличу-но Око, нехай оглядає все навколо, тим більше, він, здається, може знаходити схованки. І розважить мене, все не так самотньо буде.

Око радісно почало кружляти, вдаючи, що щось шукає. Але я ж знав, він просто засидівся в інтерфейсі. Шкода, що бойовий потенціал у нього нульовий. Він досить крихкий на вигляд і навряд чи чимось зможе допомогти в битві. Ось, якби він умів стріляти чимось на кшталт лазерів...

– А ти лазерами, часом, стріляти не вмієш? – задумливо запитав я у Ока, яке розглядало щось біля невеликої скелі.

Той обурено замерехтів і ображено кудись зник. Ти подивися, який образливий! Ну, що він там знайшов?

У скелі виявилася вузька щілина, через яку, без особливих зусиль, можна було протиснутися. Що я і зробив, не роздумуючи довго. Невже щось цікаве? Може, схованка? Всередині виявилася печера, на вигляд невелика. Через вхід проникало зовсім небагато світла, і розібрати щось у напівтемряві було складнувато. Збоку почувся шелест, і щось швидким, змазаним рухом збило мене з ніг. Наді мною схилилася огидна паща з гострими іклами і голодними червоними очима.

Монстр спробував ухопитися прямо за горло, але я встиг підставити наруч. Ось і знадобився шматок заліза, як знав.

Поки він люто намагався прокусити метал, я витягнув кинджал і кілька разів встромив йому в бік. Нульовий ефект. Що за дурниця?! Впершись у потвору ногою, я з силою відкинув її від себе. Тварюка виявилася на диво легкою, і, приземлившись на ноги, її зморщена, висохла, людиноподібна фігура з лютим гарчанням знову кинулася на мене.

Тут у печеру влетіло Око, засліплюючи світлом монстра. Той лише на секунду відволікся і знову кровожерливо подивився на мене. Око, ображене, що його ігнорують, врізався монстру прямо в лоба і розсипався золотистими іскрами. Той впав на землю, судомно смикаючись у спробах підійнятися.

– Окооо! – істерично заверещав я, стрибнувши на лежачого ворога, і раз за разом почав вганяти кинджал йому в груди.

Але це не допомагало. Монстр явно почав приходити до тями і полоснув мене кігтями по боку. Від болю, що пронизала тіло, я закричав ще гучніше.

– Та коли ж ти вже здохнеш, гнила мумія! – і останнім ударом вгатив кинджал йому прямо в око.

Тварюка, нарешті, затихла. Я важко дихав і відкрив інтерфейс, де побачив, що на іконці Ока пішов зворотний відлік на п’ятнадцять хвилин.

– Фух. Цілий, дрібний шибеник, – засміявся я, впав на спину, радісно регочучи. – Хто це взагалі був?

Ви вбили Упиря (оцінковий рівень 3) – отримано досвід.

Еге. Гола беззбройна істота всього лише третього рівня ледве мене не вбила. За будь-якою логікою, я повинен був укласти його з одного удару навіть без деки, за рахунок одних лише характеристик. Мабуть, потрібно знати, як це зробити. Кинджал у голові тварини це наочно демонструє.

Судячи з усього, нарешті, я зустрів одного з тих «кровососів», на яких ми мали тренуватися. Але одного упиря замало, це зовсім несерйозно для тренування загону.

Задумливо підійшов до непомітного лазу, що вів кудись униз. Ага, ось де вони живуть, виходять на полювання вночі, а вдень сидять тут. Тільки ось учора ми жодного не зустріли, мабуть, почуття самозбереження у них все ж є, і армія церковників змусила їх влаштувати собі вихідний.

Я замислився. Може, варто спуститися і все ж потренуватися? Вбивати їх я вже вмію. Гадаю, тепер це не складе особливих труднощів. Якщо чесно, такий спосіб прокачування мені більше до душі, ніж убивство розумних істот. Я підійшов до дірки в підлозі. Ну що ж, час полювання настав! Ой, світлі боги, допоможіть мені!

Знизу горіли сотні, якщо не тисячі, червоних очей. Та ну його. Займуся полюванням якось іншим разом. Зараз у мене є важливіші справи.

Кулею вилетівши з печери, я добіг до найближчої сонячної галявини і сів там на пеньку.

В інтерфейсі Око було знову активне, і я викликав його. Той гордо закружляв навколо мене.

– Ну молодець, молодець. Справжній воїн. І не потрібні тобі жодні лазери.

Потрібно йти далі. Річище ставало все глибшим, і тепер варто йти поверху. Та й відчуваю, недалеко вже залишилося. Не могла ж річка пронести мене через половину світу.

Ми з Оком продовжили шлях. Кровотечу від упирячих кігтів перев'язав як міг, тим самим рукавом, що вже закривав рану на стегні. Та рана в перев'язці більше не потребувала. Хоча і виглядала поки страшнувато, але вже добре зарубцювалася і майже не турбувала.

Місцевість почала здаватися знайомою. Око підлетіло до кущів, зависло над ними й почало яскраво миготити.

- Що тут у нас? Знайшовся, мій дорогенький, – я витягнув зі заростей свій неодноразово постраждалий молот і відразу ж прив’язав його до Сумки. – Виходить, я втратив його, коли летів шкереберть. Гарна новина, у річці я його б ніколи не знайшов.

З ностальгією поглянув вгору, на такий знайомий схил. Моє обличчя знало тут буквально кожен горбик, кожен камінчик. З пагорба не було чути жодних звуків, окрім пташиного щебету, тільки сильний запах диму давав про себе знати.

Військовий табір не може бути тихим. Тож або їх там більше немає, або, піднявшись, я натраплю на сотню мушкетів, спрямованих на мене церковниками. Але це малоймовірно. Сенсу в такій засідці я навіть уявити не міг.

Так і вийшло. Нагорі мене чекала порожня площа. Ні наметів, ні табору, нічого, лише на місці багаття з мертвими солдатами дотлівав вогонь. Усе було ретельно прибрано: ні обмундирування, ні зброї загиблих солдатів не знайшлося. Кущі, мабуть, також обшукали, аби нічого не втратити. Я розраховував на можливість тут трохи поживитися, але така ретельна зачистка розвіяла ці надії, як дим.