10. Учбова операція.

Момент переходу дезорієнтував мене, і я озирнувся, ледь впоравшись із запамороченням. Ми опинилися в нічному лісі, навколо росли цілком звичайні сосни, а над головою сяяв звичайний місяць, хоча й трохи більший за той, до якого я звик. Те саме робили й мої супутники. Крик «До бою!» вирвав мене зі стану розгубленого туриста.

Нас оточувала явно не зовсім нормальна темрява. Незважаючи на яскраве місячне світло, далі кількох метрів ледве можна було щось розгледіти. Якісь миготливі тіні викликали невимовний первісний жах. Лише далекий блиск світлого меча марно намагався розсіяти пітьму. У його сяйві ледве проглядалася фігура Генріха. Дивовижно: ми тільки з’явилися, всі намагаємося отямитися, а він уже б’ється. Ось де машина для вбивства.

Сем кинувся до нього, і ми побігли слідом. Але я не встиг пройти й метра, як відчув, що тіло перестало мене слухатися, і впав, наче підкошений. Руки й ноги зовсім не відчувалися, і мене охопило знайоме відчуття безпорадності. Тільки не це, ні, чому я знову опиняюся в такому становищі?

З труднощами повернувши голову, я помітив, що мої товариші в такому ж стані — здатні лише щось бурмотіти й безпорадно обертати очима. Ось тобі й натренувалися. До такого мене не готували. Що робити? Що я взагалі можу зробити? Лише десь у далечині продовжувало блимати світло меча Генріха та звучав дзвін зброї впереміш із жахливими завиваннями.

Він один б’ється, а ми, як мішки з картоплею, лежимо тут і чекаємо на результат. Прокляття.

Перед нами з’явилася постать високого й худорлявого темношкірого чоловіка, одягненого з голочки в ідеально пошитий костюм і циліндр. Чесно кажучи, циліндри я бачив тільки в старих фільмах, але це точно був саме він.

Вийнявши димлячу сигару з рота, він весело посміхнувся.

— Трохи зачекайте. Скоро настане і ваша… черга.

Потішивши нас цією новиною, він зник. За кілька секунд меч Генріха згас, і стало зовсім темно. Я не хотів думати, що з ним сталося і що буде з нами, але крик, сповнений болю, розірвав тишу лісу:

— Тікайте!

Що ж там із тобою коять, Генріх? Я б із радістю втік, але як? Я б зараз і в штани наклав, але навіть цього зробити не можу. Узагалі нічого не можу!

Темношкірий франт, підкидаючи в руці якийсь камінчик, підійшов до нас і все з тією ж щасливою усмішкою оглянув нас.

— Ну і хто це тут у нас? — його блискучі туфлі на мить зупинилися біля мого носа, потім він рушили далі. З неймовірними зусиллями я повернув голову й побачив, як він схилився над Марі.

— Ба! От так зустріч. Ну не хвилюйся, люба.

Він щось тихо шепотів їй, гладячи рукою по голові, а іншою проводячи по її тілу. Вона у відповідь лише слабко бурмотіла. У світлі місяця на його руці блиснули довгі кігті, які відливали металом. Та він же не просто водить рукою по тілу. Він ріже її цими лезами!

— Ну-ну, мила моя, не хвилюйся так. — він продовжував гладити її по голові, закінчивши щось вирізати на її тілі. — Це ж тільки початок. Невелика прелюдія. А скоро почнеться найсмачніше.

Різким рухом він із хрустом відірвав їй голову й обернувся до нас, тримаючи її за волосся. Кров стікала на землю, а спотворене муками обличчя, мабуть, запам’ятається мені на все життя. Чого-чого, а такого я ще не бачив. Думки, ніби божевільні, заметалися в паніці. Що тут коїться?

З безголового тіла фонтанчиком била кров, поступово утворюючи калюжу. Ще кілька хвилин тому вона описувала мені своє ставлення до алкоголіків. А тепер — ось це. Причому без жодного шансу на опір. Просто взяв і убив, як худобу на бійні. Відчуття безпорадності й приреченості панічно билось у моїй голові, витісняючи всі інші думки.

Сховавши щось у нагрудну кишеню, монстр підняв голову Марі й прошипів моторошним голосом, від якого побігли мурашки по шкірі, звук наче виделкою по склу:

— Скоро ти отримаєш свою нагороду.

Згусток темряви за його спиною раптом вибухнув десятком тіней, які в одну мить забрали тіло. А він, ставши над нами, закурив сигару й замислився.

— Що ж із вами робити? Забрати з собою? Чи просто знищити? Або повеселитися, а потім розвіяти?

Він задумливо підійшов до Міґеля й нахилився над ним. Ну все, я більше не хочу бути овочем, який не здатний навіть пальцем поворухнути. Система дала мені багато можливостей, щоб я не був порожнім місцем. Та байдуже на Систему, і без неї я завжди знав, як маю діяти. І більше ніколи не дозволю зробити з себе безпорадний овоч. Нікому. І ніколи.

Я скочив на ноги і, несподівано для себе, стрибнув до вбивці, обрушивши свою кувалду йому на потилицю. Здавалося, ударна хвиля навіть дерева похитнула, але монстр лише неквапливо підвівся, обернувся до мене, витер шию мереживною хустинкою й удавано захоплено сплеснув у долоні:

— Ого, який у нас тут завзятий новачок. Зачекай, у нас із твоїм другом якраз цікава розмова намітилася.

З усіх боків до мене кинулися чорні щупальця. Деякі я люто розривав, деякі згорали й осипалися, торкаючись мого тіла, але їх було так багато, що через пів хвилини боротьби я опинився розіп’ятим на великому дереві й не міг навіть поворухнутися.

Тихе спілкування між Мігелем та цим демоном тривало достатньо довго, поки хлопець раптом не підвівся та не почав розминати затерплі кінцівки.

Ну ж бо, встроми йому меч аж по саме руків’я! Але Мігель продовжував стояти, ніби нічого й не сталося, ретельно уникаючи зустрічі поглядами зі мною та Семом. Ах ти ж, щуреня! Я ж знав, знав, що з тобою щось не так.

Вбивця підійшов до Сема. З якоюсь цікавістю роздивлявся його, потім помітив щось, схопив за горло, притягнув до себе та уважно вдивився в очі, ніби шукаючи щось.

Скрившись, він відкинув його назад на землю, витер хустинкою руку і, презирливо плюнувши: "Безкорисна майже пуста оболонка", направився до мене.

Чим ближче він підходив, тим більше насторожувався, мов гончак, що відчув слід, усе більше й більше принюхуючись

— О Боги! Що за дивовижний аромат? І де ти, друже, знайшов таку неймовірну настоянку?

Він з питанням уставився на мене жовтими очима, а його тремтячі пальці видавали неймовірне збудження.