11. Чаклун.

- Інквізиторська гвардія, – Сем уважно вдивлявся в те, що відбувалося біля пагорба. – Я тут не бував. Але, судячи з опису світу в «Атласі Світів Туле», Церква Покаяння уособлює тут ледь не всесвітню владу. Прикриваються благими намірами та боротьбою зі злом, а насправді це фанатики, і будь-який чужак, який потрапить до їхніх рук, опиняється в підвалах і закінчує своє життя на вогнищі.

Цікаво, де б цей атлас взяти? Напевно, варто сходити до бібліотеки Туле. І зробити собі обов’язковою умовою вивчати все відоме про світ перед кожним виходом. Он Сем теж тут уперше, але прекрасно орієнтується в місцевих реаліях. А я як турист на відпочинку.

- Усе так, добродію. – озирнувшись на голос позаду, я помітив молодиків з десятком націлених на нас мушкетів. – Гадаю, вам треба пройти з нами і поспілкуватися з отцем Алтуфієм. І ніякі ми не фанатики.

- Я так розумію, відмова від розмови не приймається? – Сем, піднявши руки, підвівся.

- Жодним чином, добродію, – бійці насторожилися й зручніше перехопили мушкети.

- Ну, тоді ведіть, – усміхнувся напарник. – Послухаємо, що ваш отець Алтуфій скаже.

Табір зблизька не справив жодного враження. Солдати, що сиділи біля вогнищ, варили їжу, обмінювалися жартами, ремонтували зброю й молилися. Деякі дрімали, інші тренувалися.

Місця для туалету були грамотно визначені трохи далі, вниз за течією річки, яка досить гучно несла свої води звідкись із надр пагорба. Кілька солдатів організовано стояли в черзі туди. Там же, неподалік, розташувалася конов'язь із доглянутими ситими кіньми. Трохи далі знаходився гучний загін із собаками. Міцними звірами з щелепами, здатними легко перекусити ногу. М’язи перекочувалися під їх блискучою шкірою, як тугі канати.

З протилежного боку група робітників у простому одязі чистила чавунні гармати, зняті з лафетів. У таборі панувала звичайна вечірня метушня. Ну, як на мене - звичайна.

Цікавим елементом табору став десяток повішених солдатів, які висіли трохи осторонь. Одягнені у форму бійці рівномірно погойдувалися на гілках розлогого дуба. Нудота на мить підступила до горла, а голова закрутилася.

- Ці бійці намагалися втекти з війська, – прокоментував наш супроводжуючий.

- Боягузливі дезертири? – розуміюче кивнув Сем.
- Щось подібне, – невизначено пробурмотів солдат і опустив погляд.

Серйозні у них тут порядки. Ми продовжили йти до найбільшого намету, розшитого золотом, у підніжжі пагорба, отримуючи свою порцію цікавих і подекуди навіть злих поглядів. Чужинців тут дійсно не любили.

Нам назустріч вийшов щокастий, здоровий і самовдоволений товстун з усмішкою, яка не сходила з його обличчя. Якщо у них такі монахи, то я не в ту професію пішов в університеті. От де місцеві олігархи. Його сутана за кількістю золота та коштовного каміння могла б посперечатися з невеликою ювелірною крамницею. У світлі вогнищ від сяйва золота постійно доводилося мружитися. А як це багатство виглядає вдень? Напевно, дивитися на нього просто неможливо. Може, в цьому і задум?

- Ласкаво просимо, мандрівники, – єхидна усмішка ніби прилипла до його самовдоволеного обличчя. – Ви, мабуть, до села йшли? Дозвольте вас провести. В ім’я Єдиного, нехай його лик осяває нас вічно, я не можу дозволити мандрівникам блукати. І навіть від трапези відірвався заради цього.

Ага. Тобі б частіше відриватися від трапези. Який неприємний товстун. Буває ж таке, тільки подивишся на людину, й одразу видно всю її гнилу натуру. От з цим так само.Він спритно посеменив стежкою навколо пагорба.

Нас супроводжував той самий десяток мушкетерів. І мало того, приєдналися ще п’ятеро закутих у сталь лицарів. Щось на кшталт почесної варти. Ми пройшли повз величезну поліницю, на якій було складено кілька сотень мертвих бійців. Для цієї підготовки до поховання знадобилося чимало лісу, судячи з солідної просіки пеньків неподалеку.

- Так, – скорботно зітхнув товстун, вловивши наш погляд. – У битві з породженнями хаосу загинуло багато вірних синів Єдиного, нехай його лик осяває нас вічно.

Він на мить схилив голову й нетерпляче засеменив далі. Я ж на ходу продовжував вивчати купу дров. Тут була серйозна битва.

- Ось ви й прийшли. Село, де на вас чекає дах над головою та постіль від ваших братів-однодумців, – він широким жестом указав на те, що постало перед нашими очима.

Ще зовсім недавно це дійсно було село. Але тепер тут виднілася лише обгоріла пустка з чорними закопченими скелетами будинків. Що дивно, ані тіла, ані ворони, які зазвичай бувають при такій картині, не спостерігалися.
- Ой! – з показушним подивом вигукнув Алтуфій. – Я зовсім забув. Тут більше нічого немає. І нікого.

Він вказав на велике кострище, де в купі недогорілих колод виднілися численні кістки. Не стримавшись, я підійшов до нього. Дуже багато кісток. Скільки ж тут народу спалили? Мерзотний товстун, як він може ще тішитися з цього?

І тут я помітив дещо ще. Я не знавець анатомії, але дитячий череп від дорослого все ж відрізню. І тут таких було десятки.

У гніві я підхопився й поглядом зустрівся з очима Алтуфія, сповненими передчування. Він наче переродився: доброзичливий товстун зник, і замість нього з’явився хижий фанатик з палаючими очима й викривленими в презирливій усмішці губами.
– А чого ти хотів? – його високий голос, наче поросячий вереск, проник у мій мозок. – Таким, як ви, єретикам і породженням хаосу, призначена тільки одна доля! Згоріти в очищувальному вогні! Тільки так ви зможете спокутувати свій гріх! І коли всі ви, всі зникнете з лиця нашого світу на славу Єдиного, світло очиститься від темряви і...

Пролунав постріл, і голова Алтуфія луснула, мов гнилий кавун, забризкавши мене своїм небагатим вмістом.

– Ну от і поспілкувались, – пробурмотів Сем, тримаючи монструозний напівпістоль-напівревольвер у руці, повернувся до мушкетерів, які вже підняли зброю, і вистрілив ще чотири рази.

Боєприпаси були явно не звичайними: кожен постріл супроводжувався невеликим вибухом, завдяки чому ряди мушкетерів розсипалися, і їх хаотична стрільба не завдала нам ніякої шкоди. Хоча біля мого вуха куля й просвистіла – відчуття, треба сказати, незабутнє.