6. Загін.

Увірвавшись до приймальні, я побачив сувору жінку, яка сиділа за столом перед довгим коридором. У приміщенні панувала напівтемрява, а стіни були прикрашені тими ж прапорами з фалічними символами. Червоний килим поглинав мої незграбні кроки. Жінка виглядала специфічно: одягнена в закрите чорне вовняне плаття, а її сиве волосся практично зібране у вузол на потилиці. Вона спокійно щось в'язала.

Я спробував надати собі пристойного вигляду, поправив одяг, пригладив волосся та змусив себе усміхнутися якнайдружелюбніше. Вона підняла очі, окинула мене скептичним поглядом, помітила пляшку в руках і запитала:

- Герой?

- Так точно! — чомусь браво гаркнув я, трохи знітився і спробував сховати пляшку за спиною.

- Треті двері ліворуч. Іди, тебе вже чекають, — байдуже продовжила вона та повернулася до свого в'язання.

Намагаючись не шуміти, я пішов по коридору, глибоко вдихнув і увійшов до кімнати.

- Невже! Ваша світлість нарешті зволила нас відвідати! — зустріла мене з порогу розлючена низенька брюнетка.

Кімната виявилася чималою. Посеред неї стояли круглий стіл та п'ять стільців. Біля двох вікон у дальньої стіни розташовувалися масивні крісла та якісь фікуси. Праворуч і ліворуч було по три двері. На стінах, замість набридлих прапорів, висіли картини та голови невідомих звірів. В інший час я б із цікавістю їх роздивився, але зараз треба було щось відповісти. Я, звісно, був готовий до того, що мене будуть лаяти, але напад від якоїсь дрібної дівки, яка навіть не представилася, мене розгнівав. Та й алкогольний кураж ніяк не минав.

- А ви, власне, хто? І на якій підставі тут перебуваєте? — легенько відштовхнувши здивовану дівчину, я, з виглядом втомленого господаря, який повернувся зі складного походу, пройшов до найближчого крісла й зручно в ньому вмостився. — Прошу видалити сторонніх з приміщення.

У сусідньому кріслі, підібгавши ноги, сидів худорлявий чорнявий хлопець, який нервово теребив мідну монету, що висіла на шиї. Незважаючи на явний мандраж, він буквально випромінював задоволення від цієї сцени.

Далі, у кріслі, повернутому до вікна, сидів міцний темношкірий чоловік років п'ятдесяти. Він продовжував байдуже розглядати щось у вікні, як, мабуть, і до мого приходу.

І, нарешті, був блондин, який сидів за столом один. Він свердлив мене поглядом і почав підніматися. Ох, матінко рідна! Він явно понад два метри зросту. І все це в ідеально підігнаній броні. Блакитні очі зневажливо дивилися на мене, мужня щелепа з ямочкою агресивно видалася вперед. Та він наче з лицарського роману вискочив. Ось тільки цей ідеальний чоловік ішов до мене з явно недобрими намірами. А дрібна дівчина знову визирала з-за його спини. Мій кулак аж засвербів, так хотілося вмазати по його бездоганній мармизі.

- Як ви правильно зауважили, ми незнайомі, — він зупинився і холодно подивився на мене зверху вниз.

У голову одразу полізли всілякі дурні думки. У якійсь книзі я читав, що сидячий перед стоячим має психологічну перевагу, наче стоячий звітує перед сидячим начальником. Але нічого подібного! По відчуттях це виглядало так, ніби блондин височів над переможеними ворогами і вирішував, кого прикінчити, а кого залишити живим. Я одразу якось зрозумів, що і зіскочити з крісла швидко не вийде, та і алкоголь притуплює рефлекси. А він виглядав так, ніби був готовий до бою будь-якої миті — жорстокого й нещадного.

- Я Генріх, командир нашого загону. Це Марі, моя... заступниця, — жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. — Хочу вас одразу попередити: якщо ваша непунктуальність і надмірні пияцтва завадять виконанню завдань, мені доведеться вжити заходів. О 24:00 підйом, година на збори, і о 01:00 — вихід. Хоч завтрашній вихід і навчальний та поставтеся до нього серйозно. Будьте готові і не спізнюйтесь.

Він різко розвернувся і, наче сталева статуя, пройшов до одних із дверей. Марі затрималася, і з ненавистю поглянувши на мене, прошипіла:

- Краще б прийняли когось достойнішого, ніж тебе, п'янице, — вона кинула задумливий погляд на пляшку вина, яку я досі стискав у руці. — А це я конфіскую. Вистачить із тебе.

- Звісно, пригостити дівчину вином я не проти. Але обставини й атмосфера трохи не ті. Можливо, іншим разом, — натхненно промовив я, знову ховаючи пляшку за спину. — А сьогодні я просто зобов'язаний пригостити своїх майбутніх бойових побратимів.

Я кивнув на чорнявого, що радісно плескав у долоні, і на байдужого темношкірого чоловіка. Дідько, ніякого вина тобі не дам, мегеро.

Марі щось прошипіла, грюкнула дверима і зникла в одній із кімнат. У тій самій, що й Генріх. І чому я не здивований?

- Я Мігель, а це Сем, — чорнявий із захопленням простягнув мені руку і кивнув на темношкірого, який мляво помахав мені рукою і продовжив дивитися у вікно. — Не звертай уваги, він хоча і завжди мовчазний, але надійний мужик. Оце ти дав жару! Подумати тільки, "заступник"... Немає тут такої посади, а якби й була, то належала б вона Сему. Він уже давно ходить на вилазки, жодної догани чи промаху. А вона лише підстилка, яка переходить з загону в загін, від одного коханця до іншого.

- Макс, — кивнув я, вражений скоромовкою хлопця, який, на відміну від Сема, явно любив поговорити. — Давайте склянки, я вам наллю. Ні, мені не треба, я воду поп'ю, з мене й справді вистачить.

Радісний Мігель, не дивлячись, махнувши вже другу склянку, продовжував тараторити:

- Я ж також новачок. Тільки в одній вилазці був, та й то з’явилися в печері, зовні щось вило, сказали, там буря, причому така, що м'ясо з кісток зриває. Дочекалися зворотнього порталу і повернулися. Така собі вилазка. Набридло бути наймолодшим, ще й ця тварюка постійно шпиняє, виховує. Але тепер нас двоє, хоч буде з ким поговорити. Чесно кажучи, Сем хоч і нормальний мужик, але співрозмовник з нього так собі. А до цього Генріха навіть підходити страшно.

- Вибач, якщо раптом ображу, але ти теж Герой? - я зміряв його поглядом, якось його щупла постать та легковірна поведінка ніяк не складалися у мене в голові в картинку Міґеля, який здійснює подвиг.