5. Міські пліткарі.

Стражник, який назвався Ахмедом, виявився веселим співрозмовником, що не вмів довго сумувати. Звісно ж, від шашлику він не відмовився, як і від вина. Нахваляючи шашлик і буквально вливаючи в себе алкоголь, він змусив мене судомно зітхнути і приєднатися до трапези, вгамовуючи відчуття голоду, яке раптом не відомо звідки взялося. Мабуть, це чавкання Ахмеда сприяло моєму апетиту.

– Дивно, начебто щойно поїв, – здивовано подумав я, ковтнувши вина прямо з пляшки.

– Е, брате, у гарній компанії можна бенкетувати вічно, – заявив він поважно, витираючи жирні пальці об штани.

Ахмед виявився справді гарною компанією. Отямився я, побачивши сьому порожню пляшку біля парапету. Дивно, не пам'ятаю, коли ходив за добавкою. У пам'яті спливають лише якісь уривки.

Пригадую, як Ахмед показував мені «свою красуню». Це він про гармату, якщо що.

– Якось ваш брат, герой, притягнув ці дві красуні з вилазки. Новенькі. Нагорода від населення одного із світів за якусь допомогу.

– І що, вони влізли до Сумки Мандрівника? – здивувався я.

Ахмед зареготав:
– Ну ти даєш, брате. Не обов'язково помирати під час вилазки. У призначений час відкривають прохід назад, і група повертається зі всім, що може забрати.

– А як щодо боєприпасів? Вони ж скінчаться, а взяти ніде... – невпевнено промовив я, намагаючись згадати вказівки Аліси.

– Е, брате, у досвідчених Адептів є один секрет, – хитро усміхнувся він і розповів про ще один цікавий нюанс.

Виявляється, коли в слот у Сумці Мандрівника кладеш річ, то, діставши її звідти, ти не забираєш її остаточно. У сумці слот залишається заповненим, але стає якимось сірим. Варто відійти від предмета хоча б на два метри, як він знову чарівним чином з'являється в рюкзаку. І справді - надійне сховище.

Ахмед показав це на власному прикладі, діставши невеликий мішечок зі своєї сумки, поклав його на підлогу і відскочивши на пару метрів. Мішечок зникав, стражник знову кидав його на підлогу, відскакував, і все починалося спочатку. Зізнатися, ми витратили на цю веселу розвагу чимало часу.

Але це ще не все. Предмет, прив'язаний до слота в сумці, у разі руйнування чи поломки поступово відновлюється там через деякий час, залежно від складності самого предмета.
Я здивовано дивився на цей рюкзак, розуміючи, наскільки більший функціонал цього предмета, ніж я припускав, і які можливості він відкриває. А саме: патрон, прив'язаний у сумці, після пострілу знову відновлюється через кілька хвилин. Незручно, що річчю вважався саме патрон, і прив'язати до слота, скажімо, ящик з боєприпасами вже не вдасться. А для бійця, навіть якщо він заб'є сумку набоями, вісім невичерпних патронів особливої погоди не зроблять.
Але у випадку з артилерійським снарядом ця незручність не надто й напружує. Навіть чотири постріли з великого калібру здатні вирішити результат короткого бою.

Саме чотири снаряди й носив у своїй сумці Ахмед. А потім передавав по зміні. До речі, щоб остаточно дістати предмет і звільнити слот, потрібно під час вилучення просто зосередитися і захотіти саме звільнити слот. Дивно, але паперову квітку остаточно витягнути так і не вдалося, хоч я експериментував з багатьма предметами, і з ними все виходило прекрасно. А з квіткою – ні. Схоже, вона тепер завжди займатиме дорогоцінне місце.

Мабуть, тоді я й ходив за добавкою до трактиру. Коли Ахмед на прикладі пляшки з вином, поміщеної у сумку, показав особливості рідин і сипучих речовин. Загалом сприймалася саме ємність разом із вмістом. Варто вмісту залишити тару, як у рюкзаку починалося відновлення.
Тоді нам все-таки набридло чекати, поки експериментальна пляшка у моїй сумці відновиться, і довелося йти за новою порцією.

Мало сенс у вилазках, за розповіддю стражника, брати великі бутлі та переливати туди місцевий хороший алкоголь, а не таскати маленькими фабричними пляшечками. Ну, хто про що… Там я й розібрався з популярністю кремнієвої зброї. Кулі коваль може зробити без напрягу сотні, з ними можна не заморочуватися. А ось порох має сенс носити у невичерпному мішечку в Сумці. Ось тобі й економія.

Згадалося, як Ахмед навчає мене стріляти з кремнієвої рушниці.

– Ти, брате, гарненько йоржиком ствол прочисть, – придирливо дивився на мене стражник, поки я чистив його рушницю.

– Та на біса?! – розлютився я, відкинувши брудне знаряддя. – Впевнений, ти з неї ніколи й не стріляв. Від чого чистити?

– Такий порядок, – пожував губу і відповідально заявив бородатий монстр. – Тепер заряджай, цілься. Куди цілитися? Хоч би он у товсту дупу Марфуші. Чого це вона про мене плітки розпускає.

Він кивнув на жінок, які працювали на полі вдалині. Вони там копали наче якісь коренеплоди, чи то картоплю, чи то ріпу. Хоч я й дурень, але відмовився. Це не зупинило Ахмеда, який вирвав у мене з рук рушницю і, злорадно хихикаючи, вистрілив у той бік.

– Ти що робиш?! – закричав я – По людям стріляєш?! По жінкам.

– Е… Я цю рушницю знаю. З неї звідси не те що не влучиш, а й куля не долетить. Вони навіть нічого не зрозуміли, а нам весело. Але ти б бачив своє обличчя, – п'яний стражник голосно сміявся у густій хмарі порохового диму.

Невпевнено усміхнувшись, я подивився в бік робітниць. Лише одна грізно махала здалеку кулаком, мабуть, та сама Марфа. Вона явно знала, хто сьогодні чергує на стіні. Інші жінки продовжували працювати, як ні в чому не бувало. Але гордий горець на цьому не зупинився. Він почав заряджати гармату, пояснюючи, що мені варто побачити таку міць на власні очі. Побоюючись за здоров'я працівниць поля, я уточнив, куди він зібрався стріляти.

- Та туди, кудись у туман, - невизначено махнув він рукою вдалину. - Не бійся, все одно звідти зазвичай нічого хорошого не виходить.

- «Зазвичай»? - зачепився я за слово. - Тобто, буває, що там з'являються й мирні люди, а ти збираєшся туди вистрілити, не знаючи, хто там?

- Ну так, занесло мене трохи, - почухав потилицю присоромлений Ахмед. - Буває, приходять торговці з Кер-Іса. І просто сторонні Адепти іноді проходять повз місто. Та й інші... сутності не завжди ворожі.