4. Туле.

Ні, ну от пиріжки тут смажать просто чудові, цього не відняти: м’які, ароматні, з купою начинки. Місцева корчма, знову ламаючи мої стереотипи, виявилася милою кав'ярнею з терасою на вулиці та мирно обідаючими мешканцями, які іноді кидали на мене допитливі погляди.

Логічно, що в такому невеликому населеному пункті всі давно один одного знають, і будь-який новачок, це як мінімум джерело свіжої інформації про Землю, а можливо, і майбутній автор нових життєвих історій на вечірках.

Що не кажи, але постійно тут жити я б не хотів. Можливо, проводити вихідні або приїхати у відпустку. Але щось більше — ні в якому разі. Місцеві краєвиди, частування і милі люди радують лише перший час, а потім, напевно, настане момент, коли я почну божеволіти від нудьги. Кожен день нагадує попередній, і так нескінченно, адже люди тут не хворіють і не старіють.

Хоча, з іншого боку, наскільки це відрізняється від життя на Землі? День у день люди ходять на одну й ту саму роботу, на вихідних вибираючись на дачу або влаштовуючи посиденьки з друзями. Більшість людей це влаштовує, і вони не відчувають жодного дискомфорту від такої одноманітності. Упевнений, усе це можна отримати і тут. Відпустка? Можливість побачити інші країни? Відверто кажучи, багато хто не отримував цього і там. Може, тут навіть більше шансів у звичайного жителя Туле іноді побачити щось нове і чудове. Що ще? Телебачення? Якщо тут немає нічого подібного, я лише порадію. Інтернет? І без нього ще зовсім недавно прекрасно обходилися. Що ще? Модний одяг?Дорогі автомобілі? Які там ще життєві цілі у сучасного жителя Землі? Упевнений, усі ці дрібниці легко можна проміняти на безсмертя, тим більше в такому комфортному місці. Та й, напевно, якась своя мода тут є. Людина не може без подібного. Ось мій одяг про це свідчить, зроблено хоч і просто, але і не без претензії на якусь естетику.

Як би там не було, незадоволених я тут поки не бачив. Кожному своє. Єдине що, тут зовсім не було дітей, і, як я зрозумів, заводити їх в Астралі неможливо. Сюди потрапляють тільки сформовані особистості. І тільки цей пункт, упевнений, здатний перетворити життя багатьох жителів Землі на пекло. Згадати хоча б Василя з моєї палати. Без своїх дітей, він не зміг би існувати, вони його єдина життєва мета і стрижень, що формує особистість.
Але в усьому іншому - місто доволі непогане, затишне і місцями навіть цікаве.

Перше таке цікаве місце я виявив майже одразу, як тільки спустився по сходах. І хто б міг подумати, це виявилася височенна статуя кулака, піднятого в небо. Ну, як кулака… з цієї точки все виглядало трохи інакше. Навіть з'явився деякий ірраціональний страх бути розчавленим цим величезним фалосом. Будь проклятий скульптор, який це придумав. Він взагалі бачив, що у нього вийшло? Хвилин п’ятнадцять я сміявся до сліз. Ех, сюди б ще парочку феміністок, вони б уже цей пам’ятник знесли, ось де була б розвага для всього міста. Або мудрого професора Фрейда, обговорити з ним глибинні комплекси скульптора. Потім ще півгодини сміявся, коли побачив купку жителів, які задерли голови і з відкритими ротами розглядали цей сумнівний монумент зблизька.

Пройшовши прямо по головній вулиці, ввічливо відповідаючи на доброзичливі вітання місцевих, я вийшов до фонтану. І він справді виявився прекрасним. Ось тут невідомий архітектор постарався на славу: численні прозорі струмені води піднімалися, розбивалися на безліч різнокольорових крапель і, в оточенні веселки, з тихим дзвоном опускалися в мармуровий басейн.

Зізнатися, біля фонтану я залип ще хвилин на двадцять. Дзюрчання води, усміхнені люди, щебетання птахів, апетитні аромати свіжої випічки, змішані з благоуханням квітучих фруктових дерев - все це уколисувало під тиху музику гітари доволі талановитого музиканта, який грав неподалік. Здавалося, пружина десь всередині мене, що стискалася все тугіше ось уже котрий рік, починає потроху відпускати.

Чорнявий хлопець віртуозно перебирав струни гітари, напівзакривши очі, і мрійливо посміхався кудись у порожнечу. Чудова мелодія ніби піднімала тебе вгору, даруючи відчуття ейфорії та польоту, а потім різко скидала вниз на землю, вселяючи відчуття захищеності та надійності. Я ніколи не чув такої музики і дивно, що вона виходила з простого по суті інструмента.

- Новачок? – вирвав мене з чарівних мрій музикант, білозубо посміхнувшись, і простягнув руку. – Я, Дієго. Тут завжди так. Ще іноді місцеві активісти влаштовують театральну виставу, доводиться їм поступатися місцем. Чимало людей завжди приходить подивитися на таке. Ще на свята Магістрат влаштовує карнавал і усілякі веселі змагання. Загалом, розваг тут небагато. А до мене вже звикли.

- І весь інший час ти сидиш тут і граєш? – здивувався я. – І давно так? А на що живеш?

- В Туле неможливо залишитися голодним, – розсміявся Дієго. – Місцеві ніколи не залишать тебе в біді. Та й трактирники годують мене безкоштовно. Все ж таки я, за ці роки, став невід'ємною частиною центру міста. Це навіть Великий Магістр визнає, іноді спускається, дає мені гроші й завжди говорить, що моя музика важлива для духу всього міста, і це те, чого він за всього бажання створити тут не зміг. Чи давно я тут? Значно довше, ніж багато хто з нинішніх жителів. Люди з'являються і зникають, рано чи пізно. Мирні живуть довше, поки не набридне. Ваш брат - герой живе менше, періодично гине десь у далеких землях. Я нікуди не ходжу, ворогів у мене немає, і поки в мене є музика, життя мені ніколи не набридне.

- То тебе тут все влаштовує? – усміхнувся я.

- А що мене може не влаштовувати? – музикант знову почав тихо перебирати струни. – Тут я отримав те, про що мріяв усе життя. Можливість складати музику, вдячного слухача і повне забезпечення. І найголовніше – час. Адже це прекрасно, коли для творчості в тебе є справжня вічність. Ти розвиваєшся, навчаєшся і не вмираєш від старості та хвороб, як тільки починаєш щось розуміти. До того ж, тут є можливість освоїти найнеймовірніші з інструментів, що іноді приносять з інших світів такі, як ти. Ха! Я найщасливіший музикант у Всесвіті! Благословенний Туле, Перлина Астралу, Вічноквітуче Місто, Обитель Порядку, Пастка для Героїв, ти прекрасний.