1. Шляхи долі.

Звук будильника мерзенним дзвоном вирвав мене з царства Морфея. Проклинаючи його, я пішов на кухню готуватися до нового робочого дня, сумного і безглуздого. Як і все моє життя.

Школа, з учителями, які просто відбували урок, і однокласниками з малозрозумілими для мене інтересами. Тусовки, алкоголь і секс у тринадцять років… Здавалося, в нашому невеликому провінційному містечку для підлітків не було інших розваг. Але ця гидота була не для мене. Як і спілкування з рідкісними книголюбами в нашій школі.

Домашні діти з більш-менш благополучних родин знаходили собі друзів серед запилених томів і розфарбовували яскравими фарбами чужої фантазії свою сіру, похмуру дійсність. Це я ще міг зрозуміти і навіть часто сам так робив.

Але все одно це теж було не для мене.
Увесь свій вільний час я проводив з батьком у його столярній майстерні. Мені подобалося майструвати. Та швидше за все, мені просто подобалося проводити час з ним. Він був хорошою людиною і завжди виховував мене в дусі: не бреши ні собі, ні людям, ніколи не кидай своїх, старайся допомогти будь-кому, хто цього потребує, на добро відповідай добром, а на зло – відповідно. Ми багато розмовляли про мораль, літературу, науку. Пізніше я зрозумів, наскільки він був розумною людиною.

Незрозуміло лише, що така людина, як він, забула в нашій глушині. Підозрюю, що нас з мамою.

Але потім залишився лише я. Після смерті матері батько замкнувся в собі, і лише моя присутність поруч надавала його життю сенс. Це я зрозумів через багато років.
Розпрощавшись зі школою, вступив у якийсь університет. Навіть не пам'ятаю який. Та й не обирав його особливо. Як і спеціальність. Людині потрібно мати вищу освіту, так мені сказали. Диплом. Хочеш – не хочеш, іди і вчись. Диплом зробить твоє життя простішим. Я не міг зрозуміти, яким чином клаптик паперу може бути дорожчим за втрачений п'ятирічний період, але вступив. Надія на появу сенсу життя у великому місті примирила мене з суспільним тиском, і я поїхав вчитися.

Ані знання, ані сенсу життя я там не знайшов. Два роки я втопив на дні пляшки. У нескінченних тусовках із друзями-студентами. Гуртожиток – дивне місце, де неможливо сховатися від усього цього. І хвиля пригод, веселощів із алкогольним дурманом піднімає тебе і несе проти волі в безодню. Дивно, але я навіть примудрився не вилетіти з університету. Хоч це і було не важливо.

Жахлива новина про хворобу батька повернула мене в реальний світ і рідне містечко. Він не впізнавав мене і, прикутий до ліжка, постійно кликав матір. Увесь час забуваючи, що її більше немає. Ця нестерпна мука тривала, здавалося, вічність. Хвороба, забравши дім і майстерню, зрештою забрала і життя батька. Я навіть був радий цьому. Нарешті, він зустрінеться з тією, яку так довго кликав. А я залишився один.

Хоча і ненадовго. Призов в армію вирвав мене з полону самотності й важких думок. В армії самотності немає, та й думки особливо не потрібні. За тебе думають інші. Здавалося, я знайшов своє місце. На перший погляд. Бо рідкісні навчання були єдиною світлою плямою в тих спогадах. Решту часу можна назвати тимчасовим рабством. Будівництво дачі якомусь незнайомому чоловікові, безглузде і нескінченне прибирання території – і все це безкоштовно, навіть без банального «Дякую». Ти просто зобов'язаний це робити. Незрозуміло, звідки в мене такі зобов'язання раптом з'явилися і перед ким конкретно. І як родзинка – нескінченні приниження від усіх, хто вважав себе чимось вищим за тебе.

Повернувшись у своє містечко, в однокімнатну квартиру на околиці, що дісталася від бабусі, я просто не знав, що мені робити. Пошук роботи привів до єдиного підходящого результату – вантажником на меблевий склад. Похмуре і щодня проклинаюче мною місце.

Вмитий і поголений я йшов на роботу. Безхмарне небо, пробудження весняної зелені і яскраве сонце навіть підняли настрій і викликали несміливу усмішку на обличчі. Дивно, як природа здатна виштовхнути найважчі думки з голови і вселяти незрозумілий оптимізм. Як наркотик якийсь. Гм…

Наївно посміхаючись і розмахуючи старенькою сумкою з банкою борщу і ложкою всередині, я бадьоро йшов до ненависного складу. Проліз через дірку в паркані і пішов стежкою через шкільний двір. Обходити його на 15 хвилин довше, а протоптаний маршрут свідчить про те, що не я один умію цінувати час. Якийсь чоловік у чорному спортивному костюмі стояв біля входу і рився в спортивній сумці. Мимохідь глянувши на нього, я пішов далі. Поки абсурдна картинка побаченого не дійшла до мого, наповненого оптимізмом, мозку. Адже чоловік діставав із сумки помпову рушницю.

Я кинувся назад. Перестрибнувши через його порожню сумку на порозі, потягнув за двері. Гуркіт пострілу пролунав із середини. Якась пелена опустилася перед очима. Та як же так? Та що ж це? Напевно, цьому є розумне пояснення…
Усі мої сумніви розвіяв труп старого Михалича, колишнього фізрука, а нині шкільного охоронця, у чиї обов'язки входили лише перевірка в учнів змінного взуття і читання детективів у своїй будці. Кривава пляма на грудях і здивування, застигле на його обличчі, повернули мене до реальності. Я закрив йому очі і обережно визирнув з-за рогу.

Чоловік у чорному і масці когось із старих президентів, із рушницею напоготові, ногою вдарив по хлипких дверях класу. Двері не відчинилися, очевидно, хтось здогадався їх замкнути зсередини. Але навряд чи це серйозна перешкода для хорошого удару. Що і підтвердив стрілок, вистріливши в замок. Двері розчинилися, з класу пролунав жіночий крик і дитячий плач. Я зрозумів, що зволікати більше не можна. Глибоко вдихнувши, обережно, вздовж стіночки, на підгинаючихся ногах почав підкрадатися до негідника.

– Ви знущалися наді мною! Ви принижували мене! А тепер я для вас Бог! – чоловік, наче вирішивши полегшити мені завдання, урочисто заволав і пересмикнув затвор.

Проклинаючи свою дурну голову, яка навіть не подумала про мінімальну зброю, хоча б якусь палицю, я замахнувся сумкою, як кистенем, і кинувся на психа. Почувши мої кроки, він обернувся і спробував вистрілити, але було вже пізно. Баночка із супом опустилася йому на голову, і, лише завалюючись вбік, чоловік натиснув на курок, прикрасивши стелю зарядом картечі. Видовище тіла без свідомості наче вирвало із мене стрижень, і, обернувшись до молодої вчительки з дітьми за спиною, я обнадійливо усміхнувся. Принаймні, я сподіваюся, що так і виглядало. Жах у її очах мене не переконав, але погляд був спрямований мені за спину.