Пролог

Любий читач. Це перша моя книга, тому прошу з розумінням поставитись до можливих недоліків, зокрема до трохи затягнутого початку. В іншому, всі читачі залишили добрі відгуки, тому сподіваюся, тобі теж сподобається. Також очікую і на твій відгук у коментарях. Зворотній зв'язок з читачем дуже важливий для мене. Приємного читання.

— Це кінець. — Отець Лерой похмуро дивився з пагорба на тисячі вогників смолоскипів, які оточували село.
Цієї ночі ліс кипів життям. Життям, яке всім іншим несло лише смерть. У крики атакуючих солдатів і розлючений гавкіт їхніх бойових псів впліталися нові звуки: крики болю і страшний рев чогось нелюдського.

Два роки тому він, останній послідовник істинного бога світла Артіуса, разом зі своєю паствою знайшов притулок у цьому лісовому селищі. Інквізитори Церкви Покаяння йшли по їхніх слідах, і особливого вибору в нього не залишалося.
Жителі села, які тоді їх зустріли, викликали серйозні побоювання. Громада ліканів. Прокляті богами хаосу нещасні, змушені постійно боротися зі своєю звіриною сутністю.

Але вони виявилися добрими людьми, нагодували біженців, хоча й навідріз відмовилися їх прихистити. Ба більше, усіма правдами й неправдами намагалися прогнати їх, поки не зійшов повний місяць.

Біженцям не було куди йти. Позаду їх усіх чекало вогнище, а тут — кігті й ікла монстрів, що обезуміли від повного місяця. І тоді Артіус дав знак, який вселив надію і зміцнив віру як парафіян, так і самого старого священика. Мощі пророчиці Іоан, останнього пророка, посланого істинним богом, змогли приборкати безумство хаосу. Обернені вовкулаки раптово зберегли розум і впали ниць, визнаючи силу світлого бога, частка могутності якого змогла в одну мить позбавити їх найгіршої сторони прокляття.

Не їхня вина в цьому лихові, Артіус милостивий і, якби міг, повністю зцілив би вовкулаків своєю силою. Але він був вигнаний владолюбними святенниками Церкви Покаяння, які, прикриваючись Його ж владою, стерли навіть згадку про Його істинне ім’я, а парафіяни тепер моляться незрозуміло кому, називаючи його просто Єдиний або Бог. Усе, що залишилося від справжньої віри, — це мощі його останньої пророчиці, спаленої на вогнищі за єресь інквізиторами Церкви Покаяння.

Біженцям вдалося побудувати нову громаду, де люди й лікани могли жити разом під світлою рукою Артіуса. Але інквізитори шукали Лероя, вони носом землю рили, їхні Пси винюхували чутки в кожному трактирі, кожному закутку, щоб викорінити остаточно те, що могло хоч трохи похитнути їхню владу.

І ось вони тут. Шляху до порятунку більше немає. Пагорб і село, під його підніжжям, оточені. Таке повільне звуження кільця пояснюється лише ретельністю облави. Церковники не хотіли пропустити жодного втікача крізь свої ряди.
Гарячі голови з громади сховалися на шляху наступу й влаштували кілька засідок. Десь лучник, який засів на дереві, десь вовкулака, який вистрибнув із ями в натовп стрільців і влаштував криваву баню. Але це все не несло порятунку. Це були лише відчайдушні спроби продати своє життя дорожче й померти, перш ніж сумний кінець наздожене їхніх близьких.

— Ти готовий, друже? — доброзичливий трохи гладкуватий дідусь підійшов до нього і підморгнув. — Як думаєш, Артіус прийме нас, проклятих хаосом створінь, до своїх чертогів?

— Матвію, ви заслуговуєте на це більше, ніж будь-хто. — Лерой всупереч волі усміхнувся, чомусь неможливо було зберігати серйозний вираз обличчя біля старости. — Зараз ви, напевно, проклинаєте той день, коли я зі своєю паствою опинився на вашому порозі? Я приніс у ваш дім біду.

— Не треба себе звинувачувати, Лерою. Ми — «виродки хаосу» і ми завжди готові до такого результату. — махнув пухкою долонею староста. — Ти забуваєш, що інквізиція не лише за єретиками полює, таких як ми вона теж спалює з великим задоволенням. Але зате ти подарував нам чудові два роки свободи від нападів безумства. Це дорого коштує.

— Це коштує життів ваших дітей? — більше за все священник не міг собі пробачити саме те, що скоро станеться. — Кляті церковники нікого не пощадять, ні ваших дітей, ні наших. Ти ж знаєш. Єресь має бути випалена повністю.

— Не варто ховати їх передчасно. — сумно усміхнувся Матвій. — Для того ми з тобою зараз і стоїмо тут. Ми підемо вперед, прорвемо оточення і дамо шанс втекти нашим жінкам і дітям. То ти готовий?

— Шкода лише, що останній зв’язок з нашим богом зникне разом зі мною. — старий священик доторкнувся до рани на боці, куди поспіхом зашив мощі пророка, кістку розміром з фалангу пальця, іншого способу сховати найцінніше так і не придумали, шукачі інквізитора здатні голку в копиці сіна знайти, а так хоч якийсь шанс врятувати їх від осквернення.— Але я готовий, як ніколи.

У ланцюзі атакуючих почулися нові крики болю. Вони дійшли до кільця пасток. Лерой кивнув сам собі. Справді, час настав.

Матвій почав на очах змінюватися. На місці пухкого веселуна тепер стояла триметрова тварюка, вкрита шерстю і кістяними пластинами та озброєна півметровими кігтями на руках. Прямоходячий монстр з палаючими червоними очима, підняв ікласту голову до нічного неба і протяжно завив.

На мить у лісі запанувала абсолютна тиша, а потім йому відповів ще десяток могутніх голосів. Старійшина був найсильнішим вовкулаком у прайді, але й інші представляли собою грізну бойову силу. Вони стали поруч зі своїм ватажком, готові відразу ж кинутися в свій останній бій.

За ними вишикувалися три десятки чоловіків із пастви Лероя. Міцні чоловіки, юні хлопці й сиві старці, всі вони стояли тут. Одягнені в саморобні шкіряні обладунки, озброєні луками й сокирами, вони були готові дорого продати своє життя і дати шанс жінкам з дітьми пройти таємною стежкою далі в ліси, поки ворог на них відволічеться.

Лерой оголив меч і кинувся вперед. Він прожив занадто довго, занадто довго боровся і, нарешті, настав момент піти гідно в чертоги Артіуса. Слідом за ним загін почав непомітно спускатися схилом пагорба.
Крізь дерева виднілися напружені обличчя бійців інквізиції. Вони вже встигли познайомитися з ловчими ямами, падаючими колодами й отруєними стрілами та іншими пастками.