кінець

Нажаль, в нашому житті не все так просто. Для того, що б доставили протези, прийшлося підготувати неймовірну купу паперів. Потім вони «застрягли» на митниці. Словом, все було занадто непередбачуване. Тільки пори року повільно, але невпинно змінювалися. Весна закінчилася, поволі попливло хвилями моря літо, позолотила листя клена, за вікном Аліси, осінь. Весь цей час, важкий час для Аліси, Слава був поруч. Він змусив її сісти в інвалідний візок, і почав вивозити її на прогулянки. Вона спочатку протестувала, та коли він рішуче підняв її на руки і проніс до візка… Вона вдихнула його запах, відчула тепло тіла, і зрозуміла, що все не так і погано. З того дня це стало своєрідним ритуалом. Йому, як і їй подобалося тримати її на руках. Одного дня вони зустрілися з  Вадимом. Він кудись поспішав разом з дівчиною. Вони йшли тротуаром біля лікарняного парку. Аліса саме набрала в руки повні пригорщі жовтого листя, і почала ним кидати в Славу. Вадим почув сміх. Як вона змарніла… подумав Вадим. І тут вона його побачила. Вони втупилися поглядами одне в одного. І тут Аліса зрозуміла, що не відчуває нічого. Хіба огиду. Рішуче відвернулася і побачила Славу.

- Я тебе кохаю. Вибач, що так пізно це зрозуміла.

- Я теж тебе кохаю. Понад все життя.

Він покотив її візочок в напрямку будівлі. Вадим стояв і заздрив їм. Ні, не тому, що вона обрала іншого, а просто тому, що він не знайшов ще свою єдину.

- Мам, я страшенно хвилююся. А якщо я зроблю щось не так?

- Сонечко, ти все зробиш правильно. Слава тебе поведе. Ви ж репетирували.

- Я розумію, але все таки це новорічний бал! І ми відкриваємо його!

- Все буде добре. – заспокійливо погладила Марина Степанівна дочку по спині.

І вони танцювала. І вона справді летіла. Аліса впевнено почувалася в руках свого коханого Зореслава. Сукня була довгою, тому ніхто не бачив, що вона не в блискучих туфельках, а на пластикових протезах. Пройшло три роки. Три роки операцій. Три роки страждань. Та вона витримала. Вони витримали. Танець закінчується. І ось її Слава залишає її посеред майданчика, саме тоді коли вона присідає в реверансі. Повертається з букетиком синіх волошок.

- Моя кохана Аліса! Я знаю наскільки важливий для тебе був цей виступ. Не буду приховувати, що я теж страшенно хвилювався. Та ми впоралися. І я… – на цих словах він опустився на одне коліно перед нею, - я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Обіцяю завжди і у всьому тебе підтримувати, і носити тебе на руках – завжди.

Весь зал гримнув аплодисментами. Звісно, вона погодилася. Свято продовжувалося. Підходили друзі, батьки, вітали їх. Та вона не бачила нікого. Бачила тільки хлопця, що подарував їй набагато більше, ніж дружбу, кохання, підтримку. Він подарував їй найголовніше – віру в себе. І вона була йому за це неймовірно вдячна.

Я знаю, що в наш час дуже мало справжніх казок. Але ж я автор і маю право закінчувати свої твори так, як я це бачу. Тому вибачте за правду – але вони жили довго і щасливо.