...

Ситуацію роз’яснила Іринка, подруга Аліси, яка прийшла наступного дня. Вона пояснила все, що сталося. І про зради Вадима. І про те, що він з нею зустрічався, тільки тому, що вона була популярна в коледжі. І тому, що її показували по телевізору. А Аліса? Закохалася по вуха. А в таких випадках не слухаєш більше нікого. Іринка і намагалася пояснити, прохала не зв’язуватися з ним. Саме того вечора, коли трапилася аварія, Аліса з Вадимом посварилася. А після того, заїхала до неї, виплакалася, попросила пробачення. А потім…

- Ох, мені так прикро, Марино Степанівно! Я могла її затримати. Просила її залишитися ще трохи. Наче відчувала. Та вона хотіла додому.

- Нічого страшного, Іринко, маємо що маємо. Треба підтримувати її.

- Вона не хоче зі мною розмовляти. Або мовчить та дивиться в стелю, або прикидається, що спить.

- Я розумію, але треба хоч щось робити. Слухай, Іринко а ти випадково не знаєш того хлопця, що їй приносить квіти?

 - Хлопець? Який хлопець?

- Молодий такий, симпатичний. Кожного вечора приносить букетик квітів. Не якісь там дорогі троянди, ні! Прості польові. Навіть не розумію, де він їх бере.

- Не знаю. Чесне слово не знаю.

Аліса все це чула. "Так от звідки цей аромат. Квіти… Давно їй не дарували квіти. Останній раз Ва… не хочу про нього згадувати… Хлопець... А який запах. Просто чудесний. Треба спробувати не заснути, і подивитися хто він… " Аліса солодко позіхнула, і поринула в сон.

Їй приснився чудовий сон. Вона в шикарній блискучій сукні, виходила на танцмайданчик за руку з неймовірно гарним хлопцем. Він був високим, чорнявим. Та обличчя вона не бачила. Це трохи її дратувало. Але вона танцювала! І, Боже мій, як вона гарно танцювала. А як він рухався! Вона літала. І ось несподівано вона прокинулася. Несподівано, наче хтось хлюпнув на неї відро води. І побачила того хлопця, що їй снився. Він стояв в дверях, точніше вже виходив з палати. Та в неї не вистачило сил мовити, хоча б, звук. Двері тихенько зачинилися. Вона відчула аромат свіжих квітів. Згадала сон. Згадала, що вона ніколи не зможе ходити, не те, що танцювати. І тихенько заплакала.

Прокинулася Аліса з думкою, що їй просто потрібно дізнатися хто то був. Прийшла мама, вона розповідала про роботу, про маленьку Алю. Обіцяла в суботу прийти разом з нею. Аліса спитала чи знає вона хто приносить їй щодня квіти. Та мама заперечно похитала головою і сказала, що сама не знає. О першій годині Алісу повезли в операційну на першу, і на жаль не останню операцію. Ввечері вона спала під дією наркозу і знову не зустріла незнайомця. Та зранку на своїй тумбочці побачила букетик ніжних пролісків. "Звідки він їх взяв?" Весь день вона вигадувала собі хто він і чим займається.  Але аж на десятий день перебування в лікарні вона таки спромоглася не заснути. І познайомилася з ним.

"Я візьму її сьогодні за руку. Слава Богу, вона вже краще виглядає. Така красуня. Ні, не візьму, вона мене навіть не впізнає. Як можна брати за руку дівчину з якою ти навіть незнайомий? Хоча завдяки тітці я знаю все. Аліса Мельниченко. Бігунка. Молодець. Відмінниця. І ось тепер життя прахом. Але вона борець! Повинна бути борцем! Вона мусить… мусить…" Він відчинив двері. Вони тихенько скрипнули. Кімната була залита місячним сяйвом. Тихенько присів на стілець. Вона спала. Він поставив в маленьку вазу квіти. "Сподіваюся їй сподобається. Так що робити? Дихай. Повільно…" Її рука лежала за декілька сантиметрів від його руки. "Може все таки зважитись?" І він зважився. Обережно, поволі він взяв її руку (таку ніжну і тендітну) в свою грубу, в мозолях.

 Вона відчула цей доторк. Вона його чекала, довго чекала. Рука була приємною, теплою. Вона легенько стиснула її.

Першим поривом Слави було забрати руку. Та врешті-решт він зрозумів, що не може вічно від неї ховатися. І легенько стиснув у відповідь.

- Це ти щодня приносиш мені квіти? – прошепотіла вона.

- Так… - видихнув у відповідь.

- Де ти їх береш?

- Мій дідусь має вдома оранжерею квітів. Він їх розводить… Не для продажу, а для душі. Я йому допомагаю.

- Звідки ти мене знаєш?

- Це я тебе врятував. Повертався з тренувань. І побачив аварію.

- Дякую. Дякую за все. За квіти. Я … я вже не хотіла жити далі. Але заради цього чудесного аромату і таких теплих рук погоджуся протягнути ще трошки. – до неї потроху повертався гарний настрій.

В палату заглянула тітка Наталя.

- Зореслав! Тобі пора. Зараз буде обхід.

- Окей! Вже йду.

- Ти прийдеш завтра? – спитала Аліса.

- Ти хочеш мене побачити?

- Звісно хочу! Я хочу з тобою познайомитися. Я Аліса. А тебе як звуть?

- Слава. Зореслав.

- Дуже приємно. До завтра.

- Мені також. Приємно. Бувай.