Початок

Біла стеля. Білі стіни. Відчинене вікно. Протяг. Спів пташок. Тверде ліжко. ДЕ Я? Важко дихати. Слабкість тіла. Ноги… Я НЕ ВІДЧУВАЮ НІГ!!! Алісо заспокойся. Все буде добре. Зараз я відкрию очі і опинюся в своєму ліжку, вдома. Спокійно, тільки спокійно.

- Вона вже опритомніла?

- Сподіваюся, що так. Дія наркозу вже повинна припинитися.

- Можна її побачити?

- Звісно! Проходьте.

Аліса почула як відчиняються двері, чула розмову, впізнала голос мами, та так і не зрозуміла про кого це вони говорять.

- Алісонько! Привіт, сонечко! Як ти себе почуваєш?

- Мамо! Добре, але щось з ногами. Я їх не відчуваю. А де я? Мам,  ну не плач! Розкажи!

- Донечко, ти нічого не пам’ятаєш?

- Ні, я взагалі не розумію, що я тут роблю. Мені ж треба готуватися до змагань. Вони ж через місяць! Втратити форму – ти ж знаєш, я так не можу.  Ну, не плач!

- Я вам говорила про можливу короткочасну амнезію. Алісо, я лікар Айдоль. Скажи будь ласка, що ти пам’ятаєш останнє. Можеш пригадати що-небудь?

- Майже Айболить!

- Ну так.

- Я пам’ятаю, що була в Іринки. Ми розмовляли про… неважливо про що. Просто розмовляли. А потім…потім… нічого більше не пам’ятаю. Мам, ну не плач.

- Можливо це й найкраще. Але все рівно я мушу сказати вам правду. Ви потрапили в аварію. Повертаючись додому, на велосипеді від вашої подруги, на вас наїхав автомобіль. Вас доставили в лікарню. Можливо якби раніше, то можна було б щось зробити, а так…

- Тобто?

- Алісонько, тільки не хвилюйся, але ти більше не прийматимеш участь в ніяких змаганнях… ти не зможеш більше ходити…

Жах поволі сковував тіло Аліси. Він тоненькими прожилками потрапляв в кожну шпаринку, кожен нерв дівчини і поволі паралізував.

- Вона знову втратила свідомість! Боже, лікарю, що робити?

- Це захисна функція організму. Все добре. Просто вона перелякалася.

- Що ж робити? Невже надії немає? Взагалі?

- Надія є завжди! Просто треба вірити! Чудеса бувають, хоча я, як лікар і не можу дозволити собі в них вірити. Все буде добре. Вона жива – а це найголовніше.

Як з цим жити??? Я всі надії покладала на ці змагання. Я вже все життя розпланувала. А Вадим? Він був? Цікаво, він вже знає? Хоча, яка мені різниця. Він вибрав її. Як я могла бути така наївна та сліпа? Не бачити, що він крутить шури-мури наліво-направо? Та ще й з подругою посварилася. Іринка ж хотіла як краще. Цікаво…

- Алісонько, ти мене чуєш це мама.

- Мам? Я інвалід? Я вже ніколи не зможу рухатись? Навіщо мене врятували? Все життя пішло прахом!!! Краще б я померла прямо на місці. А водій? Що з ним?

- Помер. Алісонько, не можна таке казати. Треба бути мужньою. Ти ж сама знаєш, що це ще не кінець.

- Мам, про що ти говориш? Все своє життя я знала, що буду бігати! Василь Петрович говорив, що мене чекають Олімпійські ігри! Я …я не хочу нічого більше, мамо, просто не хочу.

- Доню, не можна ставити на собі хрест. Треба жити! Треба поборотися! Ось прийде Вадим. Він тебе підтримає. Боже мій, сонечко, чому ти плачеш? – та окрім плачу того дня, Марина Степанівна, так нічого і не добилася.