Епілог Гірка пам’ять

Січ була такою ж, як завжди: гамірною вдень і тихою вночі. Але для Микити вона перетворилася на місце вічної тиші, яка давила сильніше, ніж будь-який звук. Він сидів на лаві біля одного з куренів, ховаючи очі від інших козаків. Вони уникали його, не бажаючи навіть кидати побіжного погляду. Декілька разів він чув, як його називали "зрадником", але ніхто не казав це прямо в обличчя.

— Таке життя ти хотів, Микито? — запитав він себе вголос, але відповіді не було.

На іншому кінці Січі Полковник насолоджувався своєю перемогою. Після страти Петра та його побратимів ніхто більше не наважувався ставити під сумнів його накази. Його влада стала абсолютною, а страх — головною зброєю.

Кожен на Січі знав, що Полковник не терпітиме ані найменшого непослуху. Але разом із цим страхом зростала й напруга. Шепіт про його зловживання та жорстокість все частіше лунав серед козаків, але поки що ніхто не ризикував зробити перший крок.

Микита лежав у своєму курені, дивлячись на стелю. Його очі були червоні від безсоння. Кожного разу, коли він закривав їх, перед ним поставав Петро — спочатку живий, з рішучістю в очах, а потім на майдані, перед останнім ударом шаблі.

Він встав і вийшов у нічну тишу. Поривчастий вітер пронісся крізь порожній майдан. Микита підійшов ближче, дивлячись на місце, де колись стояв Петро. Його ноги підкосилися, і він упав на коліна.

— Чи вартувало це життя, Петре? — прошепотів він. — Чи змінив я щось, окрім себе?

Відповіді знову не було. Лише мовчання майдану та важка тиша його власного серця.

Далеко від Січі, у маленькому селі, Оксана почала нову сторінку свого життя. Вона жила просто, допомагаючи людям і тримаючись осторонь від зайвих розмов. Але кожен вечір, коли сонце заходило, вона витягала хрестик Петра, який залишався її єдиною пам’яткою про нього.

— Ти б хотів, щоб я жила далі, — говорила вона сама собі. — Але я завжди буду пам’ятати тебе. Твої мрії, твою боротьбу.

Її життя стало спокійним, але спогади про Петра завжди жили в її серці, мов тихе полум’я, яке зігрівало в холодні ночі.

Микита більше не міг знайти собі місця серед козаків. Він став чужим навіть для себе самого. Одного дня він повернувся на порожній майдан, де все почалося й закінчилося. Він стояв там, дивлячись на пустоту, яка ніби віддзеркалювала його власний внутрішній стан.

— Я ніколи не зможу пробачити себе, — сказав він, зламавшись. — І вони теж не пробачать.

Він підняв хрестик, який залишився лежати на землі після страти, і стискав його в руках, ніби намагався знайти хоча б краплю спокою. Але замість цього відчував лише тяжкість, яка тягнула його вниз.

Минав час, але ім’я Петра почало жити новим життям. Чутки про його сміливість і самопожертву розповсюджувалися серед козаків, які бачили в ньому символ справедливості. Його історія передавалася від одного до іншого, перетворюючись на легенду.

Серед молодих козаків почали з’являтися ті, хто хотів продовжити його боротьбу. Хоча Полковник тримав владу міцною рукою, зерна, посіяні Петром, почали проростати.

І, можливо, одного дня вони принесуть плоди. Але для цього потрібен був час. А хрестик, що залишився на Січі, став тихим символом боротьби за свободу, яка завжди коштує дорого.