Розділ 15 Січовий суд

Сонце піднімалося над Січчю, заливаючи майдан теплим світлом, яке контрастувало з похмурими обличчями козаків. Усі зібралися на заклик Полковника, щоб стати свідками публічного суду над тими, кого оголосили зрадниками. Майдан був переповнений, але тиша висіла в повітрі, мов важка хмара.

На підвищенні стояли Петро, Іван, Василь і Семен, зв’язані мотузками. Вони виглядали виснаженими, але кожен із них тримався гідно. Петро тримав голову високо, його погляд був спрямований прямо на натовп.

Полковник вийшов уперед, його постава випромінювала впевненість і владу. Він обвів майдан поглядом, і його голос лунав так, що кожен міг чути.

— Брати-козаки! — почав він, піднявши руки. — Сьогодні ми зібралися тут, щоб захистити наші ідеали, нашу Січ і нашу свободу. Ці люди, яких ви бачите перед собою, зрадили нас усіх. Вони прагнули розколоти нашу єдність, продати нашу землю ворогам і кинути нас у хаос.

Натовп заворушився. Одні виглядали впевненими в словах Полковника, інші мовчки обмінювалися настороженими поглядами.

— Ми не можемо дозволити, щоб подібна зрада залишилася безкарною, — продовжив Полковник. — Вони відповідатимуть за свої дії перед кожним із вас і перед самою історією!

Петро зробив крок уперед, зупинившись так, щоб його слова було чути.

— Це не ми зрадники, — голос його був твердим і рішучим. — Це ти, Полковнику, зрадив нас усіх! Ти зрадив ідеали свободи, на яких побудована Січ. Ти використовуєш владу не для захисту людей, а для власного збагачення!

Полковник нахмурився, але швидко повернув собі самовладання. Він зробив крок до Петра, його очі блищали ледь прихованою злістю.

— І ти, звісно, маєш докази своїх слів? — спитав він, звертаючись до натовпу. — Дивіться, як вони намагаються перекласти свою провину на мене. Це класичний хід зрадників: вони обвинувачують інших, щоб відволікти увагу від своїх злочинів!

Петро не здавався.

— У твоєму маєтку ми знайшли документи, які доводять, що ти збагачувався за рахунок козаків. Ми знаємо, ким ти був насправді, Болеславе Орлинський!

Ці слова викликали хвилю шепотів у натовпі, але Полковник швидко підняв руку, вимагаючи тиші.

— Болеслав? — промовив він, удавано здивувавшись. — Вигадуєш нові імена? Я — Богдан Орлинський, Полковник Січі, ваш лідер! І всі ці наклепи — це лише спроба врятувати свою шкуру.

Козаки в натовпі мовчали. Деякі виглядали збентеженими, інші — стривоженими. Але більшість уникала дивитися на арештованих.

— Досить! — гримнув Полковник. — Справедливість буде відновлена. Завтра ми винесемо вирок і покладемо край цій зраді раз і назавжди!

Охоронці грубо схопили Петра й інших, змушуючи їх замовкнути. Полковник знову звернувся до натовпу:

— Ми не дозволимо розколоти нашу Січ. Запам’ятайте це і знайте, що будь-який прояв зради буде каратися так само суворо.

Коли арештованих повели назад до темниці, натовп почав розходитися. Оксана стояла осторонь, мов закам’яніла, а Микита намагався уникнути зустрічі поглядами з ким-небудь. Усі знали: наступного дня на майдані проллється кров.

Наступного дня майдан знову був заповнений козаками. Усі знали, що суд над Петром і його побратимами наближається до свого завершення. Вітер кружляв пилом і хапав поли плащів, створюючи атмосферу напруги, яка буквально висіла в повітрі.

На підвищенні зібралися старшини, серед яких виділявся Полковник. Його обличчя було сповнене рішучості, а голос звучав упевнено й безапеляційно.

— Брати-козаки! — почав він. — Ми зібралися тут сьогодні, щоб відновити порядок і справедливість. Зрадники, які стоять перед нами, намагалися зруйнувати нашу єдність і посіяти хаос. Але їхні дії не залишилися непоміченими.

Петро, Іван, Василь і Семен стояли в центрі майдану. Їхні руки були зв’язані, але жоден із них не виглядав зломленим. Петро тримав голову високо, його очі оберталися на натовп.

— Слухайте вирок! — продовжив Полковник, піднявши руку, щоб запанувала тиша. — За зраду Січі, за змову проти своїх братів, ці люди засуджуються до страти. Нехай їхня доля стане уроком для всіх, хто думає кинути виклик нашій єдності!

Натовп загув. Дехто обурено вигукував, але більшість стояла мовчки, пригнічена страхом і жахом від побаченого.

— Ви маєте щось сказати на свій захист? — запитав Полковник, звернувшись до арештованих. Його голос був насичений зневагою.

Петро зробив крок уперед, наскільки це дозволяли зв’язані руки.

— Ми не зраджували, — сказав він, і його голос лунав твердо, хоч обличчя було виснаженим. — Ми боролися за правду, за свободу, за те, щоб Січ залишалася тим місцем, яким вона була задумана. Зрадник стоїть перед вами, але це не ми.

Полковник підняв руку, зупиняючи натовп, який почав знову перешіптуватися.

— Не слухайте цих слів, — сказав він, звертаючись до козаків. — Це остання спроба зрадників посіяти розбрат. Їхні дії говорять голосніше за слова.

Коли охоронці схопили Петра, щоб змусити його замовкнути, Іван зробив крок уперед.

— Петре, досить, — сказав він спокійно. — Вони не слухатимуть. Але ми знаємо, за що боролися, і цього достатньо.