Розділ 14 Козацька пастка

Хатина була заповнена напруженою тишею. Лише потріскування свічки на столі переривало гнітючу атмосферу. Петро стояв над старою картою, яку розклали на столі, його погляд був зосереджений. Іван, Семен, Василь і Микита сиділи навколо, кожен із них по-своєму відображав нервову напругу.

— Отже, наш наступний крок, — почав Петро, поглянувши на побратимів, — це знайти й викрасти документи, які підтвердять зловживання Полковника. Ми знаємо, що він тримає їх у своїй особистій скрині в палаті. Якщо ці документи опиняться в наших руках, ми зможемо викрити його перед усіма.

— Це великий ризик, — тихо сказав Іван, схрестивши руки на грудях. — Ми не знаємо точно, скільки охорони буде поруч. Це може бути пастка.

— Знаємо, — відповів Петро. — Але це наш єдиний шанс. Якщо ми нічого не зробимо, ми лише програємо.

Семен нахилився вперед, його голос був рішучим:

— Якщо ці документи справді доводять, що Полковник обманює козаків, це може змінити все. Але ми повинні діяти швидко й обережно.

Микита, який досі мовчав, нарешті подав голос. Його слова звучали з ентузіазмом, але Петро помітив ледь помітний тремт у його голосі.

— Я думаю, це хороша ідея, — сказав він. — Полковник заслуговує, щоб правда про нього вийшла на світло. Ми всі з цим погоджуємося, так?

Іван поглянув на Микиту із підозрою.

— Що ти такий охочий до цієї справи? — запитав він холодно. — Ще недавно ти навіть не хотів слухати про ризики.

Микита трохи знітився, але швидко взяв себе в руки.

— Я розумію, що це важливо, — відповів він. — Ми всі в цьому разом. Якщо ми хочемо щось змінити, ми маємо діяти.

Іван і Семен обмінялися поглядами. Семен вирішив висловити свої думки:

— Петре, ти впевнений, що ми можемо довіряти всім, хто тут сидить? — Його погляд явно був спрямований на Микиту. — Ця справа дуже серйозна. Найменша помилка — і ми всі загинемо.

— Семене, — рішуче відповів Петро, — якщо ми почнемо сумніватися одне в одному, ми програємо ще до початку. Ми команда, і ми повинні діяти як одне ціле.

— Але ж ти сам відчуваєш, що щось не так, — прошепотів Іван, дивлячись на Петра. — Я бачу це в твоїх очах.

Петро зробив паузу, обмірковуючи слова Івана. Так, він відчував напругу. Але він також знав, що зараз їм потрібна єдність більше, ніж будь-коли.

— Ми діємо разом, — нарешті сказав він. — Інакше у нас немає шансів.

Після кількох хвилин обговорень вони домовилися про план. Петро призначив кожному роль у майбутньому завданні. Василь і Семен мали стежити за територією, Іван мав координувати дії групи з безпечної відстані, а Петро разом із Микитою проникне до палати Полковника.

— Ми зберемося завтра вночі, — сказав Петро, звертаючись до всіх. — І тоді розпочнемо.

Коли всі вийшли з хатини, Петро залишився сам, дивлячись на карту. Його думки поверталися до Микити. Щось у його поведінці продовжувало викликати сумніви. Але Петро вирішив дати йому ще один шанс.

«Можливо, він злякався, але це ще не означає, що він зрадник», — подумав Петро, але глибоко в душі він уже відчував, що цей шанс може стати для них фатальним.

Петро вирішив провести цей вечір із Оксаною. Після напруженої наради він відчував, що його думки застрягли в коловороті страху й сумнівів. Лише Оксана могла заспокоїти його серце.

Вона зустріла його біля своєї хатини, в руках тримаючи невеличкий вузлик з травами, які зібрала вдень.

— Ти прийшов, — сказала вона тихо, помітивши втому в його очах. — Сьогодні ти ще більше схожий на людину, яка несе на своїх плечах цілий світ.

Петро ледь усміхнувся й кивнув.

— Світ важкий, коли він будується на брехні, — відповів він. — Мені потрібно трохи тиші перед тим, як знову йти в бій.

— Тоді йди зі мною, — сказала Оксана, беручи його за руку. Її дотик був теплим і спокійним. — Сьогодні нам обом потрібна тиша.

Оксана привела Петра до галявини за Січчю, де над річкою розкинувся вид на нічне небо. Трави були вологими від вечірньої роси, а повітря — прохолодним і освіжаючим. Вона присіла на камінь біля води, а Петро залишився стояти, дивлячись на зорі.

— Що ти бачиш, коли дивишся на них? — запитала Оксана, слідкуючи за його поглядом.

— Свободу, — відповів він після паузи. — Але вона здається такою далекою, ніби її ніколи не досягти.

Оксана мовчала, даючи йому час висловити те, що він тримав у собі.

— Останнім часом я сумніваюся, чи роблю правильні кроки, — продовжив Петро. — Я бачу зраду в кожному кутку, навіть серед своїх. Іноді мені здається, що я втрачаю себе. У цих битвах, у цьому гніві… Я боюся, що не впізнаю себе, коли все закінчиться.

Оксана встала й підійшла до нього. Вона поклала руку йому на плече, змусивши його обернутися до неї.

— Ти думаєш, що свобода — це мета, але насправді це шлях, — сказала вона. — У кожному твоєму виборі є щось від цієї свободи. У тому, як ти дбаєш про своїх побратимів, як ти борешся за правду, як ти не даєш гніву керувати тобою. Це і є свобода, Петре. І це те, що робить тебе тим, ким ти є.