Розділ 13 Тінь зради

Січ огорнула тривожна тиша. Попри звичну суєту, яка завжди вирувала на майдані, сьогодні кожен козак відчував, що щось змінилося. Всі знали, що Полковник не залишить нічний напад на склади без відповіді.

Біля головного будинку Полковника вже зібралося кілька старшин. Їхні обличчя були серйозними, а розмови — тихими й напруженими. Сам Полковник стояв у дверях, притиснувши руки за спиною. Його погляд ковзав по майдану, ніби намагався побачити кожну тінь і кожен рух.

— Вони тут, серед нас, — сказав він, звертаючись до судді, який стояв поруч. — Вони думають, що зможуть залишитися непоміченими. Але я дізнаюся, хто стоїть за цим.

— Що ви накажете? — запитав суддя, піднявши очі.

— Відправте моїх людей, — відповів Полковник. — Нехай розпитують. Спостерігають. Хтось обов’язково помилиться. А коли це станеться, я особисто простежу, щоб вони заплатили за все.

Суддя кивнув і швидко пішов виконувати накази. Полковник залишився стояти біля дверей, його погляд був холодним і жорстким.

На майдані козаки, які ще недавно спокійно займалися своїми справами, тепер говорили пошепки. Чутки про можливу змову ширилися швидко, і кожен боявся бути запідозреним.

— Ти чув, що Полковник шукає зрадників? — запитав один із молодих козаків, нахилившись до свого товариша.

— Чув, — відповів той. — Кажуть, уже почали допитувати кількох людей. Але хто це може бути?

— Хто б це не був, він грає з вогнем, — сказав перший, нервово озираючись. — Я не хочу бути поруч, коли когось почнуть карати.

Біля вогнища, де відпочивала ще одна група козаків, розмови були не менш напруженими.

— Полковник не залишить це просто так, — сказав старший козак, грізно дивлячись на молодших. — Кожен із нас тепер підозрюваний. Тому раджу тримати язик за зубами й уникати будь-яких зайвих питань.

Серед напружених облич козаків Микита вирізнявся своєю незвичною поведінкою. Він, як і завжди, тримався трохи осторонь, але тепер його дії були надто показними. Він почав частіше наближатися до старшини, намагався догодити кожному, хто мав владу.

— Дивись на нього, — тихо сказав Іван, звертаючись до Семена, коли вони побачили Микиту, що розмовляв із одним із старшин. — Він занадто активний останнім часом.

— Та це ж Микита, — з усмішкою відповів Семен. — Він завжди був хитрим. Але зараз навіть для нього це перебір. Думаєш, він щось задумав?

— Я не знаю, що в нього на думці, — відповів Іван, стискаючи кулаки. — Але мені це не подобається. Щось у його поведінці викликає у мене підозри.

Микита, закінчивши розмову зі старшиною, попрямував до них. Його посмішка була натягнутою, а очі — неспокійними.

— Привіт, друзі, — сказав він, розвівши руки. — Чому такі похмурі?

— Бо ми вміємо бачити справжнє, — різко відповів Іван, не приховуючи свого роздратування. — Що ти робив із старшиною?

— Говорив, як і всі, — знизав плечима Микита. — Просто намагався дізнатися, чи є новини. У нас усіх тепер напружені часи.

— Напружені, бо ти їх робиш такими, — пробурмотів Іван, але не став продовжувати розмову. Він кинув погляд на Петра, який мовчки спостерігав за всім.

Після цієї сцени Петро вирішив не робити поспішних висновків, але його власні думки не давали йому спокою. Він усе більше помічав, як у команді зростає недовіра.

— Якщо ми почнемо сумніватися одне в одному, це буде кінець, — подумав Петро, стоячи біля свого ліжка. Він згадав слова Івана про Микиту, і в його серці зародився сумнів.

Петро знав, що потрібно діяти швидко. Полковник уже наближався до викриття їхніх планів, і найменша помилка могла призвести до катастрофи. Але як бути, коли ворог може виявитися серед своїх?

Ніч була тиха, але Петро не міг спати. Він сидів на лавці біля хатини й розмірковував. Його сумніви щодо Микити з кожною годиною лише зростали. Він бачив, як той занадто часто підходить до старшини, як намагається виглядати невинним, але водночас здавався занадто напруженим.

Петро зрештою підвівся й попрямував до місця, де зазвичай ночував Микита. У темряві хатини, біля маленького вогню, Микита сидів, гріючи руки. Коли Петро зайшов, Микита підвів голову, а в його очах промайнуло щось схоже на переляк.

— Петре, — сказав він, намагаючись усміхнутися. — Що привело тебе сюди так пізно?

— Нам треба поговорити, Микито, — спокійно відповів Петро, сідаючи навпроти нього. — Ти змінився. І всі це бачать.

— Змінився? — Микита знизав плечима й опустив очі до вогню. — У такі часи кожен змінюється. Ми всі намагаємося вижити, хіба ні?

— Це правда, — погодився Петро. — Але твої дії викликають запитання. Чому ти так часто розмовляєш із старшиною? Чому намагаєшся догодити їм? Ти ж знаєш, що вони не на нашому боці.

Микита відвів погляд і витер долонею чоло, ніби намагаючись приховати хвилювання.

— Я просто намагаюся не привертати до себе уваги, — відповів він, зітхнувши. — Петре, ти ж знаєш, я завжди був хитрим. Це моя природа. Але я не зрадник, якщо ти про це.

— Тоді чому я не вірю тобі? — Петро нахилився вперед, його очі були серйозними. — Чому в твоїх словах я чую страх?