Розділ 12 Перша битва

У тіні січових стін, коли вже спустився вечір, Петро зібрав своїх найближчих побратимів — Івана, Семена, Василя та Микиту. Тихий вітер носив запах диму з далеких вогнищ, а місяць, сховавшись за хмарами, надавав ночі ще більшої таємничості. Зібрання відбулося у старій хатині за межами головного майдану, місці, яке вже давно ніхто не використовував.

Петро стояв біля столу, застеленого старою тканиною, на якій лежала карта Січі та її околиць. Його обличчя було суворим, але в очах читалася рішучість. Іван сидів на лавці поруч, уважно слухаючи, тоді як Семен, як завжди, був трохи розслабленим, але готовим до дій. Микита мовчки стояв у кутку, тримаючи руки схрещеними на грудях, його погляд був холодним і обережним.

— Ми повинні почати діяти, — сказав Петро, голос його був низьким, але наповненим упевненістю. — Якщо ми будемо чекати далі, Полковник зміцнить свою владу, і ми втратимо будь-яку можливість щось змінити.

— Що ти пропонуєш? — запитав Іван, дивлячись на карту. — Відкритий конфлікт зараз — це самогубство. У нас мало людей і ще менше підтримки.

— Я знаю, — кивнув Петро. — Тому ми не будемо діяти відкрито. Нам потрібен план, який дозволить поступово підривати його владу. Ми почнемо з невеликих ударів, щоб послабити його позиції.

— Наприклад? — втрутився Семен, підперши голову рукою. — Що ти маєш на увазі під "невеликими ударами"?

— Його склади, — відповів Петро, вказуючи на карту. — Там зберігається зброя та провіант, який він використовує для підтримки своїх людей. Якщо ми їх знищимо, це не тільки послабить його, але й покаже іншим козакам, що він не такий сильний, як здається.

— Це ризиковано, — сказав Іван, нахмуривши брови. — Але можливо. Якщо ми все зробимо правильно, то зможемо уникнути зайвих втрат.

— А якщо нас викриють? — пробурмотів Микита, злегка нахилившись уперед. — Ти знаєш, що станеться, якщо Полковник дізнається, хто стоїть за цим.

— Ми всі знаємо ризики, Микито, — відрізав Петро, його погляд був пронизливим. — Але це наш шанс. Якщо ми будемо мовчати, то залишимося рабами, навіть тут, на Січі.

— І все ж, — додав Василь, який досі мовчав, — ми повинні переконатися, що з нами є достатньо козаків. Виступати лише в п’ятьох — це божевілля.

— Ти правий, Василю, — погодився Петро. — Тому ти і Семен повинні знайти тих, хто готовий нас підтримати. Але робіть це обережно. Нам не потрібна зрада.

— І як ми це зробимо? — запитав Семен, піднявши брову. — Люди зараз бояться навіть говорити щось проти Полковника.

— Поговоріть з тими, кому ви довіряєте, — сказав Петро. — Козаки, які боролися поруч з вами, які знають, що таке честь і свобода. Не потрібно багато — нам потрібні лише ті, хто готовий боротися.

Іван мовчки кивнув, але в його очах все ще було видно тривогу. Він знав, що кожен крок може бути останнім, але також розумів, що час не на їхньому боці.

— Добре, — сказав він. — Але якщо ми це робимо, то повинні бути готові до наслідків. Бо якщо щось піде не так, ми втратимо все.

— Ми це зробимо, Іване, — відповів Петро, його голос був наповнений вірою. — Ми це зробимо заради всіх нас.

Розмова продовжувалася ще деякий час, поки кожен з них не отримав своє завдання. Їхні голоси змішувалися з нічними звуками, створюючи враження, що сама Січ слухала їхні слова. Це була ніч, яка змінила все. Ніч, коли вони зробили свій перший крок до боротьби за свободу.

Ранок після таємної наради приніс із собою новий день, сповнений тривоги та очікувань. Петро залишився в тіні, спостерігаючи за рухом на майдані Січі. Він бачив козаків, які займалися своїми справами: хтось вправлявся зі зброєю, хтось лагодив сідла, а хтось просто відпочивав, жваво розмовляючи з побратимами. Усе виглядало мирно, але під поверхнею цього спокою вирувала напруга. Петро знав, що серед цих людей можуть бути як союзники, так і вороги.

Семен і Василь отримали завдання обережно знайти тих, хто міг би приєднатися до їхнього плану. Вони вирушили в різні частини Січі, щоб поговорити з козаками, яким довіряли.

Семен наблизився до групи козаків, які відпочивали біля невеликого вогнища. Він знав одного з них — старого друга на ім’я Дмитро, з яким не раз ходив у походи. Дмитро був чоловіком міцної статури, із густою бородою, що надавала йому вигляду досвідченого воїна. Він помітив Семена й посміхнувся.

— А ось і ти, Семене! — вигукнув Дмитро, махаючи йому рукою. — Сідай до нас, розкажи, як життя.

Семен присів поруч, узявши шматок хліба, який йому простягнули.

— Життя йде, — відповів він, намагаючись говорити невимушено. — Але останнім часом щось неспокійно на душі.

Дмитро нахмурився, почувши ці слова.

— Що сталося? — запитав він, опустивши голос. — Ти завжди був таким легким на підйом, а тепер виглядаєш, наче побачив привида.

Семен подивився навколо, щоб переконатися, що їх ніхто не слухає.

— Дмитре, ти ж знаєш, що тут не все гаразд. Полковник тримає нас під контролем, але це не свобода, за яку ми боролися. Ти це відчуваєш?

Дмитро на мить замовк, а потім повільно кивнув.

— Відчуваю. Але що ми можемо зробити? У нього є люди, і вони будуть захищати його до останнього.