Розділ 11 Кривава справедливість

Вітер свистів у вухах козаків, коли вони поверталися до Січі. Листя засохло й шаруділо під копитами коней, а з-за горизонту все ще тягнулися важкі, чорні хмари, які набрякли від недавнього дощу. Шлях був довгим, а по обидва боки сивів степ, що тягнувся до самого небокраю. Лиш інколи, вдалині, можна було побачити старі дуби, що втратили свої листки і стояли наче мовчазні свідки того, що відбувається на цих землях.

— Ми майже вдома, — сказав Іван, змахуючи піт з чола і поправляючи зачіску, яку нещадно вимив дощ. — Але краще б ще одну ніч на конях не сидіти.

— Часу немає, — відказав Петро, його обличчя було застигле і суворе, як завжди, коли він був зосереджений на чомусь важливому. — Старшина не зрадіє, що ми так довго відставали. Якщо хочемо діяти швидко — треба повернутися якомога швидше.

— Повернемося, повернемося... — пробурчав Семен, тримаючи в руках коротку шаблю. — Але от як нам тепер вирулити з того, що наробили? Це ж не просто помста, а битва, де ми не всі уціліли.

— Ми виконали завдання, — відповів Петро, дивлячись на шлях попереду. — Та є ще одне важливіше: дізнатися, хто стоїть за цими розправами. І я впевнений, що Полковник знає більше, ніж каже.

Всі замовкли, кожен поглинений своїми думками. Лише звук копит на твердому ґрунті порушував тишу. Проте це не тривало довго, адже вони вже під'їжджали до січової брамки, від якої їх обличчя не виражали нічого, окрім рішучості. Тут, на цьому місці, їх зустріне Старшина, і вони повинні бути готовими до всього.

— Полковник буде мати питання, — сказав Іван, вочевидь розуміючи, що вони не зможуть зберігати тишу. — Ти впевнений, що не можна було хоч би трохи швидше їхати?

— Впевнений, — різко відповів Петро. — Якщо ми зараз не покажемо силу, він почне підозрювати. І якщо ми замовчимо, то потім буде вже пізно. Та й час не чекає.

— А як ти поясниш, чому повернулися без всіх, — додав Василь, під’їжджаючи до Петра, — без тих, хто повернувся на Січ?

Петро не відповів одразу. Він зупинив коня, щоб помедитувати на пейзаж, на їх шлях, на усе те, що сталося.

— Ми йшли не за славою, — сказав він, намагаючись виглядати спокійно, — а за правдою. Як би там не було, вони всі знали, на що йшли. Всі зрозуміли, що ніхто не сховається від нас. Це було важливо, щоб вони не почали відступати після перемоги.

Іван зітхнув. Він ще раз поглянув на Петра, сумніваючись, чи правильний він шлях обрав, чи, може, треба було зробити більше, щоб переконати його не йти таким шляхом.

— Справедливість не завжди прийде так швидко, Петре. Я не хочу сказати, що ти неправий, але іноді навіть найкращі бойові люди повинні втримати свою руку на пострілах. Бо інакше, що ми отримаємо?

— Ми отримаємо... перемогу, Іване. — Петро відповів холодно, немов звик до того, що справжня перемога — це лише після вчиненого. — Ми мусимо викрити того, хто переховується в тіні і керує нами, а не просто нападати на всіх без розбору.

Семен подивився на нього, і як зазвичай, його висловлювання виглядало запитанням, яке він не міг поставити вголос. Втім, всі мовчали. Вже були на Січі.

Козаки під’їхали до брами Січі, її лінії силуету порушували знайомі обриси фортеці. Тут, де ще нещодавно відгомонював бойовий клич, зараз царила мовчазна серйозність. Мури здавались більшими, загрозливішими, і навіть самі козаки відчували, що кожен крок, кожен їх вчинок може мати далекосяжні наслідки.

— Ось і повернулися, — сказав Василь, повертаючи голову до Петра. — Тепер справа за Старшиною. Треба бути готовими.

— Готовими до чого? — Питання від Івана було простим, але в ньому звучало багато сумнівів.

— Готовими до всього. Адже вони не спатимуть спокійно, — відповів Петро.

Вони проїхали через ворота, і знову опинилися під старими стінами Січі. Щось невидиме висіло у повітрі.

Козаки поверталися до Січі, і на горизонті вже виднілася її могутня стіна, що височіла серед степу, мов непохитна твердиня. Вітри несли через степ запах пороху й крові, і кожен крок кінного обозу був відчутним. Вони їхали мовчки, кожен замкнений у своїх думках, обмірковуючи наступні кроки.

Незабаром вони під’їхали до воріт Січі, де їх уже чекали старшини. Під дерев’яним навісом, біля величезного дуба, стояв сам Полковник, зібравши навколо себе кілька осіб з його найближчого оточення. Як завжди, він виглядав спокійно й урочисто, але в його очах було щось, що свідчило про внутрішнє хвилювання.

— Що сталося? Чому ви відстали від основного війська? — Полковник подивився на Петра, його погляд був проникливим, і відчувалося, що він очікує чіткої і правдоподібної відповіді.

Петро підняв голову і повільно загальмував коня, трохи витягнувшись у сідлі, щоб виглядати ще впевненіше.

— Після бою з панськими людьми ми залишились для того, щоб забрати поранених, — почав він, намагаючись виглядати якнайспокійніше. — Ми не мали змоги рухатися далі, адже були потрібні час і люди для того, щоб впорядкувати все. Також важливо було зібрати всі докази, що можуть бути корисними для Січі.

Іван додав, стоячи трохи позаду Петра:

— У лісі залишилося кілька козаків, які потребували допомоги. Не могли їх залишити.

Полковник уважно слухав, але його погляд залишався холодним і розсудливим. Він зрозумів, що козаків було багато, і з такою затримкою, можливо, було й дещо важко. Але зрозуміло, що він шукає за будь-якої нагоди натяки на щось більше.