Розділ 10 Останній трофей

Темрява ночі огортала степ, ледь освітлювана слабким місячним світлом. Петро мчав на коні, його постать здавалась тінню, що розривала простір. У його голові була лише одна думка: наздогнати пана.

Кінь важко дихав, його боки здіймалися й опускалися з кожним кроком. Земля під копитами ставала нерівною, але Петро не звертав на це уваги. Він нахилявся вперед, стискаючи повід, і дивився вперед, у темряву.

— Яловицький, ти не втечеш цього разу, — прошепотів він, ніби сам собі, стискаючи зуби.

Кожен крок коня підсилював думки в голові Петра. Перед його очима спалахували картини минулого: батько якого він вбив просто заради забави; мати, яка намагалася врятувати його, поки гайдуки вривалися в село; Марія, яка стояла в сльозах, дивлячись, як Петро тікає. Її очі, повні болю й надії, переслідували його навіть зараз.

"Це все через нього, — думав він, стискаючи повід ще міцніше. — Він зруйнував усе. І тепер він заплатить за це."

Степ раптово змінився на густий ліс. Гілки дерев тягнулися до Петра, наче намагаючись зупинити його. Кінь сповільнився, обережно ступаючи по нерівній землі. Петро зліз із сідла, розуміючи, що на таких ділянках краще йти пішки.

Темрява робила шлях майже невидимим, і Петро часто зупинявся, нахиляючись до землі, щоб знайти сліди. На землі виднілися сліди копит, які йшли вглиб лісу.

"Він тут, — подумав Петро, відчуваючи, як лють знову піднімається в ньому. — Яловицький не піде далеко."

Ніч була холодною, і кожен подих Петра перетворювався на білу пару. Його ноги боліли, а руки тремтіли від втоми. Кінь теж був виснажений, але Петро знову сів у сідло, спрямувавши його далі.

— Ще трохи, друг, — сказав він коню, погладивши його гриву. — Ми близько.

Далеко попереду, на межі лісу, Петро побачив слабке світло. Це могло бути багаття або ліхтар, але для нього це було знаком, що він на правильному шляху.

Коли Петро виїхав із лісу, перед ним відкрився краєвид: поля, а за ними — невелике поселення. Дим із кількох коминів піднімався в холодне нічне повітря. Петро зупинив коня, вдивляючись у далечінь.

"Він там," — подумав він, стискаючи руків’я шаблі.

Його подих був важким, але він відчував, як хвиля люті піднімається знову, готова знести все на своєму шляху.

Петро сидів на коні, вдивляючись у поселення, яке лежало перед ним. Декілька дерев’яних хат стояли мовчазно, схиливши свої дахи під вагою часу. Ледь помітні вогники світилися у вікнах, створюючи слабке тепло серед холодної ночі.

Дим із коминів підіймався в повітря, змішуючись із туманом, що стелився полями. Десь далеко було чути собачий гавкіт. Петро зістрибнув із коня, залишивши його за межами поселення, і рушив пішки. Його кроки були обережними, але рішучими.

Коли Петро наблизився до перших хат, двері однієї з них відчинилися. На порозі стояв чоловік, старий і зморщений, із запалими очима, які дивилися на Петра з підозрою.

— Що тобі тут потрібно? — запитав він грубим голосом.

— Я шукаю людину, яка прибула сюди недавно, — відповів Петро, намагаючись не показувати своєї тривоги.

Старий дивився на нього мовчки, а потім сплюнув на землю.

— Ми тут нікому не раді.

Петро кивнув і рушив далі, відчуваючи, як на нього спрямовуються інші погляди. За фіранками у вікнах ховалися тіні, а зачинені двері здавалося тримали в собі більше, ніж просту недовіру.

Петро зупинився посеред вузької вулиці. Його очі швидко пробігали по хатах, шукаючи хоч якийсь знак. Нарешті він побачив коней, прив’язаних до дерев’яного стовпа біля однієї з хат.

"Він тут," — подумав Петро.

Він підійшов до будинку. Вікна були зачинені, але через щілини між дошками видно було слабке світло. Петро приклав руку до меча й обережно відкрив двері.

У хаті було тепло, але повітря здавалося важким, наповненим страхом. Пан Станіслав Яловицький сидів за столом, перед ним стояв кубок із вином. Його постава була впевненою, але очі нервово бігали, як у людини, загнаної в кут.

— Нарешті ти прийшов, — сказав він, піднявши голову.

Петро зробив кілька кроків уперед, стискаючи руків’я шаблі.

— Це закінчиться тут і зараз, — холодно сказав Петро.

Пан посміхнувся, але в його усмішці не було радості.

— Ти справді думаєш, що все так просто? — запитав він. — Ми вдовох знаємо, що ти не зупинишся, навіть якщо вб’єш мене.

Петро нахмурився, але промовчав.

— Ти навіть не уявляєш, ким є ті, хто тебе оточує, — додав пан, його голос став тихішим, але кожне слово звучало, як отрута. — Полковник, якого ти так шануєш… Ти взагалі знаєш його справжнє ім’я?

Петро завмер, не розуміючи, куди хилить Яловицький. Але його серце стискалося, ніби передчуваючи щось страшне.

— Його звати Болеслав Орлинський, — сказав пан, спираючись на стіл. — Він син збіднілого шляхтича. Такий же, як і я. І його амбіції не знають меж.

Петро зробив крок уперед, стискаючи шаблю міцніше.