Розділ 9 Особиста битва

Полудень на Січі був тихим і спокійним. Під гарячим сонцем козаки лагодили зброю, тренувалися або просто відпочивали після важких походів. Петро сидів біля майстерні, задумливо спостерігаючи, як Василь і Семен лагодять луки. Він намагався відволіктися, але думки про Марію знову й знову поверталися до нього.

Раптом увагу всіх привернув прибулець. Це був подорожній, одягнений у простий, але потертий одяг, із сумкою через плече. Його обличчя було змученим, ноги ледь тримали його після довгої дороги.

— Хто ти і що тобі потрібно? — звернувся до нього один із козаків, зупиняючи його на вході до Січі.

— Я... я прийшов із села біля маєтку пана Яловицького, — захекано відповів чоловік.

Петро почув ці слова й одразу підвівся. Серце забилося швидше.

— Що сталося? — вигукнув він, підбігаючи ближче.

Подорожній подивився на нього й відразу впізнав.

— Петре... Твоє село... Пан знову влаштував там розправу.

Чоловік важко зітхнув, витираючи піт із чола.

— Яловицький зібрав своїх гайдуків і покарав тих, хто не покорився. Старих катували й убивали на очах молодших, а молодих... забрали на примусові роботи.

Петро відчув, як його руки стискаються в кулаки. Кров забурлила в жилах, і єдине, що він міг думати, — це лють і бажання діяти.

— Марія? — запитав він, його голос тремтів.

— Вона ще в маєтку, — відповів подорожній. — Але, кажуть, її готують до переїзду... Пан хоче відвезти її далі, щоб ніхто не зміг її знайти.

Ці слова вдарили Петра, мов ніж у серце. Він різко обернувся й пішов до хати Полковника Орлинського, не слухаючи, як його кликали побратими.

Полковник сидів у своїй хаті, вивчаючи карти й доповіді розвідників. Коли Петро увійшов, Орлинський підняв голову, здивований його раптовим вторгненням.

— Що сталося, Петре? — запитав він.

— Пан у моєму селі знову влаштував розправу, — сказав Петро, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Ми повинні йти туди. Негайно.

Полковник уважно подивився на нього, склавши руки на столі.

— Я розумію твою лють, хлопче, але козаки виснажені. Ми тільки-но повернулися з важкого походу. Люди потребують відпочинку й відновлення.

— У них немає часу, — різко відповів Петро. — Кожна мить важлива!

— І кожна мить необдуманих дій може коштувати нам більше, ніж ми можемо дозволити, — твердо сказав Орлинський. — Ми розглянемо цей похід за тиждень-два, коли війська будуть готові.

Петро відчув, як його кулаки стискаються сильніше.

— Тиждень? — прошипів він. — За цей час вони можуть убити всіх!

Полковник залишався спокійним, хоча в його очах з’явилася тінь співчуття.

— Я не можу ризикувати всім загоном, хлопче. Ти повинен зрозуміти це.

Петро мовчав, усередині нього закипала лють, але він знав, що сперечатися далі безглуздо. Він різко повернувся й пішов, грюкнувши дверима.

Коли Петро вийшов із хати Полковника, світ навколо здавався йому розмитим. Він відчував, як усередині нього закипає буря. Його кроки були важкими, дихання частим, а руки все ще стискалися в кулаки.

"Тиждень-два? — думав він, майже чуючи, як лунають ці слова в його голові. — Вони не мають стільки часу! Марія не має стільки часу!"

Він пройшов через майдан, не помічаючи поглядів козаків, які дивилися на нього з подивом і тривогою. Серце билося так швидко, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей.

Петро зупинився біля річки, де часто любив бути на самоті. Він нахилився над водою, вдивляючись у своє відображення. Але те, що він бачив, було незнайомим. Його обличчя було напруженим, очі червоними від злості, а губи зімкнуті так міцно, що почали біліти.

"Я знову нічого не можу зробити, — думав він, стискаючи кулаки. — Знову бездіяльність. Як тоді, коли я втік із села. Я залишив їх усіх... Я залишив її".

Перед очима з’явилися образи з минулого: мати, яка благала його сховатися, коли гайдуки вдерлися в село; Марія, яка проводжала його поглядом у ту ніч, коли він сказав, що повинен тікати.

"Якщо я знову нічого не зроблю, то чим я кращий за них? Чим я кращий за цього пана, який вважає, що він може знищити будь-кого заради своєї влади?"

Його лють піднімалася хвилями, заливаючи всі інші емоції. Петро різко підвівся й ударив кулаком по стовбуру дерева. Кора тріснула, і на його руці з’явилися подряпини, але він не зважав на біль.

У глибині його душі, під цією люттю, жевріло ще одне почуття — страх.

"Що, якщо я запізнюся? Що, якщо я ніколи не зможу її врятувати? Що, якщо вона вже..."

Він не міг завершити цю думку. Вона стискала його горло, як петля. Він схопився за груди, намагаючись вдихнути глибше, але здавалося, що йому не вистачає повітря.

— Чому? — прошепотів він, стискаючи дерев’яний хрест, що висів на його шиї. — Чому я не можу нічого змінити?

Сльози вперше з’явилися в його очах, але він швидко витер їх рукавом.