Ранок на Січі був тихим, але прохолодним. Сонце тільки починало пробиватися крізь туман, що стелився над річкою, обіймаючи землю. Птахи співали свої перші пісні, а козаки вже займалися своїми справами. Хтось лагодив спорядження, хтось розпалював вогонь для сніданку. У повітрі відчувався аромат диму й свіжої трави.
Петро сидів біля своєї хати, заглиблений у думки. Останні дні були важкими. Він намагався знайти баланс між своїми почуттями до Оксани й спогадами про Марію, але цей внутрішній конфлікт не давав йому спокою.
Раптом на майдані з’явився невідомий чоловік. Його одяг був подертий, обличчя втомлене, а кроки важкі. Він виглядав, ніби пройшов сотні кілометрів. Козаки звернули на нього увагу, але не поспішали підходити.
— Хто це? — запитав Петро у Василя, який сидів поруч.
— Здається, з миром прийшов, — відповів той, уважно дивлячись на подорожнього. — Певно, приніс якісь новини.
Подорожній зупинився посеред майдану й глибоко вдихнув.
— Де я можу знайти козака на ім’я Петро? — його голос був хрипким, але впевненим.
Петро підвівся, відчуваючи, як серце забилося швидше.
— Це я, — сказав він, підходячи до чоловіка.
Чоловік подивився на Петра, ніби оцінюючи його.
— Ти з села під маєтком Яловицького, правда? — запитав він.
— Так, — підтвердив Петро, його голос трохи затремтів.
— Тоді слухай. Я прийшов звідти. І маю для тебе новину... хоча й недобру.
— Кажи, — Петро відчував, як стискається його серце.
Подорожній зітхнув і заговорив:
— Пан забрав твою Марію до маєтку. Вона тепер у нього. Як наложниця.
Ці слова пронеслися крізь голову Петра, мов удар блискавки. Він відчув, як кров застигла в його жилах, а серце наче перестало битися.
— Ти впевнений? — ледве зміг вимовити він.
— Так, — відповів чоловік. — Я бачив її. Вона жива, але... вона вже не вільна.
Петро на мить застиг, а потім різко відвернувся, щоб ніхто не бачив його обличчя. Він відчував, як його охоплює суміш болю, люті та провини.
Після розмови Петро пішов до річки, намагаючись прийти до тями. Його кроки були важкими, а думки плутаними. Там він побачив Івана, який, як завжди, сидів із люлькою в руці.
— Що сталося, хлопче? — запитав Іван, піднявши голову.
Петро розповів йому про новину. Його голос тремтів, а очі були повні болю.
— Я її покинув, — сказав він. — Я думав, що рятую себе, а тепер вона страждає.
Іван уважно слухав, не перебиваючи.
— Петре, — почав він після паузи. — Я знаю, як це боляче. Але звинувачувати себе зараз — це не допоможе ні тобі, ні їй.
— Що ж мені робити? — Петро подивився на нього, шукаючи відповіді.
— Використовуй цей біль, — відповів Іван. — Але не дозволяй йому знищити тебе. Твоя лють може бути твоєю силою, якщо ти навчишся її контролювати.
Петро повернувся до своєї хати, але знайти спокій не міг. Він сидів на лаві, стискаючи в руках дерев’яний хрест, який йому колись подарувала мати.
"Я повинен боротися, — думав він. — Не тільки за себе, а й за неї. За всіх, хто страждає через таких, як Яловицький".
В його очах загорівся вогонь, який зміцнив його рішучість.
У вечорі, Петро сидів поруч із Іваном, його обличчя залишалося напруженим. Він дивився на воду, ніби намагаючись знайти там відповіді на свої запитання. Іван мовчав, чекаючи, поки Петро збереться з думками.
— Я не знаю, як далі жити, — нарешті сказав Петро. — Це все здається мені несправедливим. Я втік, шукав волі, а залишив її... там, саму.
Іван уважно глянув на нього, потім узяв люльку й затягнувся.
— Знаєш, хлопче, ти зараз нагадуєш мені мене самого, коли я був твоїм віком, — сказав він, випускаючи дим.
Петро підвів на нього погляд, здивований.
— Ви?
— Так, — Іван посміхнувся. — Я теж думав, що все пропало, що немає шансу щось змінити. Але іноді життя дає нам випробування, щоб перевірити, наскільки ми сильні.
Іван подивився на річку, ніби бачачи там картини свого минулого.
— Коли я був молодшим, ще зовсім юним козаком, мене взяли в турецький полон, — почав він. — Ми тоді пішли в похід, але вороги нас оточили. Багато моїх побратимів загинули, а мене з іншими кинули в кайдани.
Петро слухав уважно, ніби кожне слово Івана було ключем до розуміння власного життя.
— Турки тримали нас у жахливих умовах. Годували нас так, щоб ми тільки не вмирали, били, якщо ми не слухалися. Я бачив, як люди ламалися. Вони втрачали волю до життя, ставали рабами в своїй душі ще до того, як їх продавали на ринку.
Іван зупинився, затягнувшись із люльки. Його очі були сповнені спогадів.
— Але я не міг змиритися. Я пам’ятав, як батьки завжди казали мені: "Немає нічого дорожчого за волю. Людина без волі — не людина".