Розділ 7 Тіні волі

Майдан Січі був наповнений козачою громадою, яка зібралася для суду. У центрі, біля високого дерев’яного столу, стояв січовий суддя з книгою в руках. Його обличчя було суворим, а голос, яким він оголошував порядок денний, відлунював над усією площею.

— Сьогодні ми вирішимо долю тих, хто служив нашим ворогам, — почав суддя. — Гайдуки, які підняли руку на наших братів і сестер.

Петро стояв серед натовпу козаків, трохи осторонь. Його очі були прикуті до ряду полонених гайдуків, які стояли з опущеними головами. Їх обличчя були бліді, але на деяких зберігався слід впертості.

— Це буде цікаво, — сказав Семен, стоячи поруч із Петром. — Січовий суд завжди жорсткий, але справедливий.

— Справедливий? — запитав Петро, не відводячи очей від полонених.

— Побачиш, — відповів Семен.

Суд почався з промови судді, який перераховував провини гайдуків. Кожен полонений мав право говорити на свій захист, але більшість мовчала, розуміючи, що це марно.

— Ви обрали шлях зради, — сказав суддя одному з полонених, чоловіку середнього віку, який намагався пояснити, що він не мав вибору. — Але свобода завжди потребує вибору. І ви зробили свій.

Після короткої наради суд оголосив вирок: декількох гайдуків засудили до страти через повішення. Інших вирішили відпустити, але без припасів, зброї чи будь-якої допомоги.

— Ви вільні йдіть, — сказав суддя, дивлячись на полонених. — Але чи зможете ви вижити, залежить від вашої волі й духу.

Полонені, яких відпустили, мовчки йшли до воріт. Петро відчував, що це покарання було не менш жорстким, ніж смерть.

Полковник Орлинський стояв біля трибуни, уважно спостерігаючи за судом. Коли було оголошено вирок, він зробив крок уперед.

— Страта — це правильно, — сказав він. — Але чи варто відпускати тих, хто вже раз зрадив? Вони можуть повернутися до своїх панів і знову служити їм.

— Наша мета — показати, що ми даємо шанс тим, хто готовий змінитися, — відповів суддя, поглянувши на полковника. — Ми не кати.

— Ми не повинні бути наївними, — різко відповів Орлинський, але далі сперечатися не став.

Петро спостерігав за цим обміном словами й відчував змішані почуття. Його душа вагалася між співчуттям до полонених і розумінням жорстокості їхніх дій.

Коли суд завершився, Петро залишився стояти на майдані, дивлячись, як полонених ведуть до місця страти. Ті, кого відпустили, йшли повільно, ніби не знали, чи радіти своїй "свободі".

— Що думаєш? — запитав Семен, підходячи ближче.

— Це було... складно, — відповів Петро. — Мені важко зрозуміти, як це може бути справедливістю.

— Справедливість не завжди виглядає гарно, — сказав Семен. — Але якщо ми будемо слабкими, нас розчавлять.

— А якщо ми станемо такими ж, як вони? — тихо запитав Петро, більше до себе, ніж до Семена.

Семен замовк, лише похитавши головою.

Після суду Петро довго ходив уздовж околиць Січі. Його думки не давали йому спокою. Він бачив, як страчували засуджених, чув останні крики й мовчання тих, хто вже не мав сил боротися.

"Це справедливість? — думав Петро, вдивляючись у степ. — Чи ми просто продовжуємо коло насильства, яке нас оточує?"

Перед його очима знову з’явилися картини зі спаленого села, зруйнованого будинку й полонених гайдуків, які благали про милість.

"Воля... Але чи не є вона лише ілюзією?"

Ввечері Петро знайшов Івана біля його хати. Старий козак сидів на лаві, спокійно курячи люльку й вдивляючись у темряву.

— Щось тебе турбує, хлопче, — сказав Іван, навіть не повернувши голови.

— Так, — відповів Петро, сідаючи поруч. — Я не можу зрозуміти, чи те, що ми робимо, — правильно.

— Ти про суд?

— Так. І про все інше теж. Ми говоримо про волю, але я бачу лише смерть і страх.

Іван затягнувся й випустив дим, ніби збираючись із думками.

— Петре, ти прийшов сюди, бо хотів змін. Але зміни завжди коштують дорого.

— А якщо ціна надто висока? — запитав Петро.

— Це рішення кожен приймає сам для себе, — відповів Іван. — Я прожив довге життя й бачив багато. Я бачив, як великі ідеї ставали виправданням для найгірших злочинів. Але я також бачив, як люди, сповнені віри й рішучості, змінювали світ на краще.

— Тоді як знайти цю межу? Як зрозуміти, що ти не стаєш таким же, як ті, проти кого борешся?

Іван повернувся до нього, його очі були спокійними, але серйозними.

— Ти повинен слухати своє серце, хлопче. Тільки воно знає відповідь. Але пам’ятай: це не завжди буде легко. Іноді ти будеш стояти на краю, не знаючи, чи зможеш повернутися.

Іван поклав руку на плече Петра.

— Ти молодий, і твоє серце ще шукає істину. Це добре. Але не дозволяй сумнівам зламати тебе. Вони — частина твого шляху.

— Ви коли-небудь сумнівалися? — запитав Петро.