Розділ 6 Козацьке братство

На світанку майдан Січі наповнився гамором. Козаки, озброєні шаблями й мушкетами, збиралися навколо центральної площі. Полковник Орлинський, у своєму темному жупані, стояв перед ними, його постава випромінювала впевненість і владу.

— Побратими! — голос полковника був сильним і пронизливим, змушуючи кожного замовкнути. — Настав час довести, що ми не лише захисники своєї землі, а й ті, хто готовий зупинити ворога на його території.

Петро стояв у першому ряду, поруч із Семеном і Василем. Він відчував змішане хвилювання й страх. Це був його перший похід, і він не знав, що його чекає.

— Ми вирушимо проти невеликого загону ворогів, які захопили поселення на кордоні, — продовжив Орлинський. — Це буде швидка й безжальна операція. Ви всі знаєте, що робити. Пам’ятайте: наша мета — свобода й перемога.

Після промови всі козаки розійшлися по своїх домівках, готуючись до походу. Семен і Василь взяли Петра з собою, допомагаючи зібрати все необхідне.

— Походи — це не лише бій, — сказав Семен, передаючи Петру наплічник. — Це й дорога, і випробування. Готуйся до всього.

— І не забудь про їжу, — додав Василь із посмішкою, поклавши до наплічника шматок в’яленого м’яса.

Петро уважно слухав їхні поради, хоча в його серці вирувала тривога.

— Тримайся поруч із нами, — сказав Семен, поплескавши його по плечу. — У бою головне — не втратити голову.

Перед від’їздом Петро зустрів Івана біля його хати. Старий козак готував свою зброю, його обличчя було серйозним і зосередженим.

— Ну що, готовий до свого першого походу? — запитав Іван, не піднімаючи очей.

— Готовий, — відповів Петро, хоча його голос звучав невпевнено.

— Війна — це не те, що ти бачиш у піснях і розповідях, — сказав Іван, нарешті подивившись на нього. — Там усе інакше. Там ти дізнаєшся, хто ти насправді.

— Я хочу захищати свободу, як усі ви, — твердо відповів Петро.

Іван кивнув, задоволено посміхнувшись.

— Це правильні слова. Але пам’ятай, хлопче, справжня свобода починається всередині. Іноді найважчий бій — це бій із самим собою.

На майдані всі знову зібралися. Козаки стояли в рядах, готові до походу. Полковник Орлинський сів на свого коня й, окинувши всіх поглядом, вигукнув:

— Уперед!

Колона рушила. Петро йшов серед своїх нових братів, тримаючи шаблю на поясі й відчуваючи, як його серце калатає в грудях.

"Я зможу, — думав він. — Я маю стати гідним цього місця й цих людей".

Колона козаків рухалася степом із першими променями сонця. Петро тримався в центрі, разом із Семеном і Василем, уважно слухаючи, як ті розповідали про свої попередні походи.

— Це твій перший похід, — сказав Василь, і його голос звучав так, ніби це була буденна справа. — Але звикнеш. Дорога завжди важка, але коли поруч побратими, легше.

— Тільки пам’ятай, — додав Семен, і його тон став серйознішим, — у поході головне — слухати накази. Ніколи не діючи самостійно, особливо в бою. Це може коштувати життя тобі й іншим.

Петро кивнув, хоча його тривога не зникала. Він дивився навколо: безкрайній степ здавався спокійним, але десь у глибині він відчував, що цей спокій оманливий.

Дорогою козаки співали пісень, які піднімали настрій і зближували їх. Петро слухав слова, що говорили про свободу, братерство й мужність.

— Знаєш, хлопче, — сказав Семен, злегка штовхнувши його в бік, — ці пісні не лише для розваги. Вони допомагають нам пам’ятати, заради чого ми тут.

— І заради кого, — додав Василь із посмішкою.

Петро відчував, як ці пісні наповнюють його впевненістю. Він починав розуміти, що це братство — не лише слова. Це справжня сила, яка тримала їх разом навіть у найважчі часи.

Під час привалу Петро помітив, як Микита Сірко сидить трохи осторонь, уважно вдивляючись у степ. Його постава була напруженою, а очі постійно бігали, ніби він боявся чогось.

— Що ти там побачив, Микито? — запитав Петро, підходячи до нього.

— Ти занадто допитливий для новачка, — відповів Микита, трохи різко. — Просто перевіряю, чи все спокійно.

— Ти виглядаєш занадто неспокійним для того, хто перевіряє.

Микита зиркнув на нього, але не сказав нічого. Петро помітив, що його руки трохи тремтять, коли він дістав воду.

— Слухай, хлопче, — нарешті сказав Микита, нахиляючись ближче. — У цьому світі виживають не ті, хто сміливий, а ті, хто вміє правильно оцінити свої шанси.

Петро мовчав, але слова Микити залишили в ньому якесь дивне відчуття.

Полковник Орлинський їхав верхи попереду колони, його постава була непохитною. Він рідко звертав увагу на звичайних козаків, але Петро помітив, як уважно він слідкує за всім, що відбувається навколо.

— Він завжди такий? — тихо запитав Петро у Василя, кивнувши на Орлинського.

— Завжди, — відповів той. — Він не пропустить жодної деталі.

— Іноді це добре, а іноді... небезпечно, — додав Семен, його голос звучав насторожено.