Розділ 5 На Січі

Петро сидів за Іваном на коні, міцно тримаючись за сідло, поки вони піднімалися дерев’яним мостом, що вів до воріт Січі. Шум річки, яка обтікала острів, здавався спокійним і врівноваженим у порівнянні з тишею степу, що залишився за спиною.

Перед ними височіли масивні дерев’яні стіни. Вежі на кутах були схожі на сторожів, які охороняли цей шматок свободи посеред хаосу. Над усією цією красою піднімалася дерев’яна церква, її купол блищав у світлі сонця, нагадуючи про духовну силу, що тримала братство разом.

— Ось вона, Січ, — сказав Іван, зупиняючи коня біля воріт. — Твій новий дім, якщо ти готовий.

Ворота відчинилися з гучним скрипом. Петро завмер, дивлячись уперед. Його очам відкрився величний майдан, оточений рядами хат і майстерень. Посередині стояла церква, а навколо метушилися люди: козаки в червоних і синіх жупанах, які вправлялися зі зброєю, працювали чи просто спілкувалися.

— Тут усі рівні, — сказав Іван, спішуючись із коня. — Але доведеться довести, що ти гідний стати одним із нас.

Іван повів Петра через майдан. Петро відчував на собі погляди козаків, які зупинялися, щоб подивитися на новачка. Хтось кивнув Івану на знак привітання, а хтось посміхнувся, побачивши молодого хлопця.

— Не звертай уваги, — сказав Іван. — Тут завжди цікаві до нових облич.

Петро не відповів, лише вдивлявся в оточення. Він бачив майстерню, де чоловіки виточували шаблі, поруч із ними — кузню, звідки чувся ритмічний звук молота. У центрі майдану стояв довгий стіл, за яким сиділи козаки, пили й обговорювали щось жваво.

— Січ — це не просто місце, — продовжив Іван. — Це ідея. Тут кожен, хто готовий боротися за свободу, може знайти братів. Але зарубай собі на носі, свобода — це не лише право, а й обов’язок.

Незабаром вони дійшли до невеликої хати на краю майдану.

— Це мій дім, — сказав Іван. — На час мого походу це буде і твій дім.

Петро ввійшов усередину. Хата була невеликою, але затишною: дерев’яні лави, стіл, ліжко з простим, але чистим покривалом. На стінах висіли шаблі та картини битв.

— Але сам ти тут не залишишся, — продовжив Іван, виводячи Петра на подвір’я. — Ось твої перші побратими.

Перед Петром стояли двоє чоловіків. Один, високий і кремезний, посміхався доброзичливо. Його коротке русяве волосся й міцна постава викликали повагу.

— Семен Гайдук, — представився він, потискаючи руку Петра.

Другий, молодший і худіший, із рудим волоссям і лукавою посмішкою, відразу ж підморгнув.

— Василь, — сказав він. — Просто Василь. Ну, і твій новий учитель у всьому, що стосується життя на Січі.

— Ці двоє допоможуть тобі, поки мене не буде, — сказав Іван, звертаючись до Петра. — Прислухайся до них, але не забувай, що головне тут — самому вчитися.

Петро кивнув.

— А тепер мені час вирушати, — сказав Іван, сідаючи на коня. — У тебе все буде добре, хлопче. Я побачу тебе, коли повернуся.

Петро стояв, дивлячись, як ворота за Іваном повільно зачиняються. Його наставник зник із поля зору, і здавалося, що тепер між Петром і світом, який він залишив позаду, виріс непрохідний бар’єр.

"Це мій новий дім, — подумав він. — І я маю довести, що гідний цього місця".

— Ну, не час стояти, мов статуя, — посміхнувся Семен, хлопнувши Петра по плечу. — Ходімо, покажемо тобі Січ.

— Спочатку до столу! — додав Василь. — Що б не казав Іван, але все починається з доброго обіду.

Петро посміхнувся, вперше відчувши теплоту нового місця. Семен і Василь повели його через майдан. Вони жартували між собою, показували окремі будівлі, називали імена людей, які проходили повз. Петро намагався запам’ятати все, але почувався, ніби потрапив у вир, де події змінювалися швидше, ніж він міг усвідомити.

Біля довгого столу, що стояв у центрі майдану, вже зібралося кілька десятків козаків. Їхні голоси змішувалися в гомінкий хор, сміх і обговорення, які, здавалося, можна було почути за межами Січі.

— Сідайте! — крикнув один із чоловіків, розсовуючи місце. — Новачкам завжди є місце за нашим столом.

Петро сів між Василем і Семеном. Перед ним поставили миску з кулешем і шматок хліба. Їжа була простою, але такою смачною, що Петро відчував, як із кожним шматком його сили повертаються.

— Ти як звешся? — запитав один із козаків, нахилившись до Петра.

— Петро, — відповів він, трохи ніяковіючи.

— Молодий ти ще, Петре, — зауважив козак. — Але нічого, тут таких, як ти, справжніми воїнами роблять.

— Головне — слухай старших, але й думай своєю головою, — додав інший, піднявши келих із медом. — А тепер, за нового побратима!

— За нього! — підхопив Семен, гучно стукаючи келихом по столу.

Усі підняли чаші, і Петро відчув себе частиною великої родини.

Після обіду Семен і Василь продовжили знайомити Петра із життям Січі. Вони провели його до зброярні, де працювали кілька чоловіків, виточуючи леза й лагодячи зброю. Петро із захопленням дивився на мечі й шаблі, їхні блискучі леза відбивали сонячне світло.