Маєток Станіслава Яловіцького кипів від гніву його господаря. Пан метався по кабінету, його важкі кроки віддавалися луною по дерев’яній підлозі. На столі лежали розкидані карти, послання від економа та звіт про втечу гайдуків із села.
Слуги стояли осторонь, боячись навіть подивитися на пана. Його обличчя було червоним, а очі блищали від люті.
— Зухвальці! Як вони могли? — кричав він, жбурляючи на підлогу келих із вином. — Ці тварюки насмілилися підняти руку на мене!
— Пане, — економ Андрій, що стояв поруч, боязко нахилив голову, — вони втратили страх. Нам потрібна жорстка відповідь.
— Жорстка? — перепитав пан, зупиняючись і впершись руками в стіл. — Ми зітремо їх із лиця землі!
Він підняв голову, дивлячись на Андрія з незвичною для себе рішучістю.
— Збери всіх гайдуків. Усі, хто може тримати зброю, повинні бути зі мною.
— Так, пане, — кивнув економ.
— Але цього недостатньо, — пан замислився на мить. — Відправ посланця до війська на Дніпрі. Король дозволив їм залишатися там для захисту, але зараз вони допоможуть мені.
— Що саме наказати, пане?
— Скажи, щоб вони були тут за два дні. А до того часу я покажу цим кріпакам, що значить не слухатися свого господаря!
Економ кивнув і поспішив вийти, залишивши пана наодинці з його думками.
До вечора всі гайдуки були зібрані на подвір’ї маєтку. Озброєні кийками, батогами й мечами, вони чекали подальших наказів. Пан вийшов до них, одягнений у бойовий одяг, а в руці тримав свій старий меч, який колись належав його дідові.
— Слухайте мене, — його голос звучав грізно, як удар грому. — Ці раби вирішили, що можуть протистояти мені. Але я покажу їм, що вони — ніщо!
Він підняв меч.
— Молодих бийте! Вони ще потрібні для роботи. Старих ріжте! Вони більше не варті навіть шматка хліба.
Гайдуки мовчки кивали, їхні обличчя залишалися кам’яними. Вони були звиклими до жорстокості свого пана, але навіть для них ці накази здавалися надто жорстокими.
— Я очолю цю кару особисто! — додав пан, вставши на свого коня. — Щоб ніхто більше навіть не подумав підняти голову!
Тим часом Андрій відправив найшвидшого слугу до війська короля, що стояло на Дніпрі. Посланець отримав чіткий наказ:
— Скажеш, що село повстало. Пан потребує підкріплення для придушення бунту. Військо має прибути негайно.
Посланець, не гаючи часу, вирушив у дорогу.
Маєток був сповнений метушні. Гайдуки перевіряли зброю, пакували запаси й обговорювали, як саме будуть карати селян.
Пан сидів у своєму кабінеті, допиваючи новий келих вина.
— Завтра це село буде моїм уроком для всіх, — пробурмотів він, дивлячись у вогонь каміна. — Їхній страх стане моєю зброєю.
Ранок у селі починався тихо. Туман, що лежав над полями, ховав усе навколо, створюючи ілюзію спокою. Але цей спокій був оманливим. Петро прокинувся раніше, ніж зазвичай, через дивне відчуття тривоги. Щось у повітрі було не так.
Він вийшов із хати й почув звук. Спочатку тихий, але з кожною хвилиною він ставав чіткішим. Це були тупіт коней і гучні крики. Серце Петра похололо.
— Вони йдуть, — прошепотів він сам до себе.
На горизонті з’явилися вершники — гайдуки на чолі з паном. Їхні вигуки розривали ранкову тишу. Пан був попереду, його обличчя горіло від люті, а меч у руці блищав у перших променях сонця.
— Виходьте всі! — гаркнув один із гайдуків, об’їжджаючи двори. — Виходьте, або ми спалимо ваші хати!
Люди почали виходити зі своїх хат, бліді й налякані. Дехто намагався сховатися, але гайдуки виштовхували їх силою, тягли за волосся чи штовхали прикладами рушниць.
Пан Яловіцький, зупинившись у центрі села, підняв меч і голосно закричав:
— Ви думали, що можете зневажити мене? Ви думали, що я забуду?
Він зістрибнув із коня й підійшов до старого чоловіка, що стояв поруч.
— Хто з вас був лідером? Говоріть, або всі постраждають! — гаркнув він, оглядаючи селян.
Старий мовчав, але в його очах був виклик. Пан з люттю замахнувся мечем і вбив його на місці.
— Це для тих, хто думає, що може мовчати!
Селяни закричали, але гайдуки відразу ж почали бити кийками всіх, хто ворушився.
Петро, який спостерігав за всім із-за рогу хати, зрозумів, що потрібно тікати. Він збирався сховатися за сараєм, коли відчув грубі руки гайдуків, які схопили його за плечі.
— А ти куди зібрався? — засміявся один із них, тягнучи його до центру села.
— Та це ж наш бунтар, — додав інший, знущаючись.
Петра поставили перед натовпом селян. Він намагався боротися, але його руки тримали міцно.
— Ну, ось і наш герой, — посміхнувся пан, підходячи до нього. — Дивіться, це той, хто думав, що може зневажати мене.
Але перш ніж він встиг продовжити, із натовпу вибігла Олена, мати Петра.