Розділ 3 Перші іскри бунту

Ранок видався звичайним: сіре небо, важке повітря й мовчазні обличчя кріпаків, які вже звикли починати день із думкою про роботу до повного виснаження. Петро разом із іншими працював у полі, але його думки були десь далеко. Останніми днями він не міг позбутися відчуття, що щось має статися, щось більше, ніж буденна жорстокість пана.

Несподівано в поле прийшов Григорій, задиханий і збуджений. Він підійшов до Петра, оглянувшись навколо, ніби боячись, що його почують.

— Петре! Чув новину? — прошепотів він, ховаючи обличчя під капелюхом.

— Яку новину? — Петро відклав косу й витер піт із чола.

Григорій підійшов ближче, так, щоб його слова точно ніхто не почув.

— У сусідньому маєтку. Кажуть, кріпаки підняли бунт!

Петро завмер.

— Що сталося?

— Не витримали. Один із гайдуків побив жінку до смерті за те, що вона спробувала приховати трохи зерна для своїх дітей. Люди зібралися й пішли на маєток. Пан утік, а гайдуків усіх забили до смерті!

Петро не міг повірити своїм вухам. Він поглянув на Григорія, ніби намагаючись зрозуміти, чи це правда.

— І що тепер?

— Тримають маєток. Кажуть, діляться зерном, зброю знайшли. Але ж пан точно викличе допомогу… — Григорій знизав плечима, а його голос звучав тривожно.

Петро знову схопив косу й почав косити, але його рухи стали механічними. Він думав про ці слова, які лунали в його голові, мов удари дзвона: "Бунт. Вони змогли."

Він уявляв собі цих людей — таких самих, як і він, із мозолястими руками й втомленими очима. Вони піднялися, скинули ярмо. Але наскільки це було довговічним?

До кінця дня розмови про повстання почали поширюватися між селянами. Хтось шепотів, що це даремно, що всіх їх переб’ють. Інші говорили про те, що це приклад, який варто наслідувати. Але найбільше говорили про страх. Страх перед панами, перед їхньою владою й помстою.

Увечері, коли Петро повертався з поля, він знову зустрів Григорія біля криниці. Той виглядав схвильованим.

— Що скажеш, Петре? Думаєш, це матиме сенс? — запитав він.

— Не знаю, Григорію, — відповів Петро, сідаючи на дерев’яну лаву поруч. — Але, здається, вони вже зробили більше, ніж будь-хто з нас.

— Але це небезпечно. Якщо вони програють… якщо їх переб’ють, що буде з нами? — голос Григорія був наповнений тривогою.

— Що буде з нами, якщо ми нічого не зробимо? — Петро глянув на нього. — Ми так і помремо під панським батогом.

Григорій замовк. Петро відчув, що його слова змусили друга задуматися.

— Це змінить щось тільки тоді, коли ми будемо разом, — додав Петро. — Одна людина не може боротися сама.

Вони сиділи мовчки, дивлячись, як повільно заходить сонце. На горизонті виднівся сусідній маєток, оточений високими деревами. Петро вдивлявся туди, ніби намагаючись побачити цих людей, які наважилися на бунт. У його серці зароджувалася надія, але разом із нею й страх: чи готовий він сам зробити щось подібне?

Петро не міг довго сидіти на місці. Його думки, як розбурханий вітер, не давали спокою. Звістка про повстання не лише запалила в ньому іскру надії, але й змусила задуматися: чи є в нього сміливість зробити щось подібне?

Коли сутінки огорнули село, Петро вирішив. Він повинен побачити це на власні очі. Його кроки були швидкими, але обережними, стежка до сусіднього маєтку була темною й вузькою, а кожен шелест здавався голоснішим за крик.

Коли він наблизився до маєтку, побачив те, що очікував: хаос, але водночас і порядок. Панський двір тепер належав селянам. Люди з факелами стояли біля воріт, їхні обличчя були напруженими, але рішучими. Петро вдивлявся в ці обличчя, такі знайомі, але водночас інші. Це були ті самі кріпаки, які ще вчора гнули спини, але тепер у їхніх очах палав вогонь свободи.

— Хто там? — різко запитав один із вартових, помітивши постать у темряві.

— Петро Литвин, із сусіднього села, — відповів він, піднімаючи руки, щоб показати, що він беззбройний.

Його пропустили, і він зайшов на двір. Те, що він побачив, вразило його. Селяни вже організувалися: зброя гайдуків була складена в купу біля стіни, а їжа з панських комор роздавалась усім, хто її потребував. Посеред двору стояло кілька чоловіків і жінок, які явно керували цим бунтом.

— Хто ти? — запитав високий чоловік із бородою, який виглядав як лідер.

— Я Петро. Прийшов подивитися й поговорити. Чув про ваш бунт.

— І що скажеш? — чоловік примружив очі.

— Я скажу, що ви зробили те, на що багато хто навіть не наважився подумати, — відповів Петро, дивлячись йому прямо в очі.

Лідер на мить замовк, а потім кивнув.

— Ми не могли більше терпіти. Пан усе віднімав, бив, а тепер ще й жінок почав використовувати. Але це лише початок. Ми знаємо, що він повернеться. І не сам.

Петро мовчав. Він зрозумів, що ці люди не тільки сміливі, але й готові на жертви.

— І що далі? — нарешті запитав він.