Розділ 2 Туга за волею

Темрява огорнула село, лише сріблястий місяць розливав своє холодне світло на поля. Петро тихо пробирався знайомою стежкою, намагаючись уникати сторонніх очей. Здавалося, навіть ніч останнім часом не була безпечною — кожен шелест, кожен рух міг бути сигналом присутності гайдуків.

Коли він підійшов до осокорів, його серце, яке ще недавно билося від напруги, забилося інакше. Марія вже чекала. Її постать, освітлена місячним світлом, здавалася нереальною. Вона стояла, схрестивши руки на грудях, але, побачивши Петра, злегка усміхнулася.

— Ти прийшов, Петрусю, — сказала вона тихо, ніби боялася розбудити ніч.

— Якби не прийшов, то перестав би бути собою, Марійко, — відповів він, підходячи ближче.

Вони сіли під осокором, як завжди, але цього разу тиша між ними була важчою, ніж зазвичай. Петро помітив, що Марія була напружена, її руки стиснуті, а погляд уникав його очей.

— Що сталося, Маріє? — нарешті запитав він.

Вона не відповіла відразу, лише зітхнула й подивилася на землю.

— Петрусю, — її голос був тихим, але тремтячим, — пан… він почав звертати на мене увагу.

Петро відчув, як кров прилила до обличчя. Він стиснув кулаки, але змусив себе залишатися спокійним.

— Що він сказав? Що зробив? — його голос був рівним, але в ньому ховався гнів.

— Поки нічого. Тільки погляди, — вона подивилася на нього, і в її очах були страх і тривога. — Але це вже достатньо. Я знаю, чого чекати.

Петро мовчав, бо слова здавалися недостатніми. Він хотів обійняти її, заспокоїти, але знав, що цього було замало.

— Я не дам йому нічого зробити з тобою, — нарешті сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти чуєш мене, Марійко?

Вона ледь усміхнулася, але ця усмішка була скоріше сумною.

— Петрусю, ти нічого не зможеш зробити. У нього все: влада, люди, зброя. А в нас немає нічого, навіть свободи.

— У нас є воля. Її не відняти, — Петро говорив твердо.

— Воля без сили — це тільки слово, — відповіла вона. Її слова вдарили, але він знав, що вона мала рацію.

Вони сиділи мовчки, слухаючи ніч. Вітер шелестів у гілках, десь далеко крикнув птах. Петро торкнувся її руки.

— Я обіцяю, Марійко. Якщо він спробує щось зробити, я знайду спосіб захистити тебе.

— А хто захистить тебе? — її голос зірвався, і вона вперше за вечір подивилася йому прямо в очі.

— Мені не потрібен захист, — сказав він. — Поки ти поруч, я сильний.

Вона нахилилася до нього, поклавши голову йому на плече. Вони мовчки дивилися на зорі, які світилися над полем.

— Ти мій дурень, Петрусю, — сказала вона тихо, але в її голосі було більше любові, ніж докору.

— А ти моя Марійка, — відповів він, обіймаючи її.

Завершивши зустріч, вони домовляються бути обережнішими, Петро рушає до дому з думками про проведений час з Марією.

Село тільки-но прокидалося, коли в панському маєтку вже вирував рух. Під важкими дубовими воротами стояв чоловік, низько схиливши голову. Його постать була згорбленою, а руки нервово стискали стару шапку. Це був Іван, один із кріпаків, який останнім часом часто з’являвся біля панських дверей.

Економ Андрій, помітивши його, скривився, але підійшов.

— Чого тобі, Іване? — запитав він різко.

— У мене… є що сказати… пану, — пробурмотів той, ніби боявся власних слів.

Андрій зітхнув, кивнув і жестом наказав чекати. Через кілька хвилин чоловіка впустили до кабінету пана Станіслава Яловіцького.

Кабінет був величний і холодний, з важкими темними шторами й золотими прикрасами на меблях. Пан сидів у різьбленому кріслі, оглядаючи нового відвідувача з нудьгуючим виразом.

— Ну? — коротко запитав він, навіть не підводячи голови від келиха вина.

Іван, який раніше завжди боявся навіть поглянути на пана, тепер зібрався з духом.

— Пане, я… бачив, як Петро Литвин зустрічався з Марією, — його голос був тремтливим, але слова пролунали чітко.

Пан зупинився. Він уважно подивився на чоловіка, ніби оцінював кожен рух його обличчя.

— І де це було? — запитав він, обережно поставивши келих на стіл.

— Біля старого осокора, пане. Вночі. Вони часто там бувають.

Яловіцький відкинувся на спинку крісла, його обличчя було незворушним. Але в його очах з’явився блиск — той, що завжди з’являвся, коли він бачив можливість використати свою владу.

— Андрію, — він обернувся до економа, який стояв поруч, — починай пильнувати за Петром. І… за Марією також.

— Зрозумів, пане, — кивнув Андрій, його погляд блиснув задоволенням.

Яловіцький повернувся до Івана.

— Ти молодець, Іване. Твоя відданість не залишиться непоміченою, — він усміхнувся, але ця усмішка була більше схожа на усмішку хижака.

Іван зітхнув із полегшенням, вклонився й поспішив вийти. Але навіть на вулиці він не зміг позбутися відчуття, що зробив щось страшне.