Розділ 1 Під панським ярмом

Світло ранкового сонця ледве пробивалося крізь сірі хмари, коли перший дзвін із панського маєтку розбудив село. Петро підняв голову від жорсткого ложа — сіно, кинутої на старі дошки. Його хата була маленькою, з низькою стелею, крізь яку просочувався холод осіннього ранку. У кутку, під старою іконою, мати Олена шепотіла молитву, її обличчя, вкрите зморшками, здавалося ще сумнішим при мерехтливому світлі свічки.

За стінами вже чулися кроки. Діти, босі й худі, бігали по багнюці, граючись із палками, уявляючи їх шаблями. Їхні голоси, радісні й гучні, були одним із небагатьох джерел тепла в цьому мертвому світі. Але ця радість швидко згасала, коли матері кликали їх назад, нагадуючи, що навіть у дитинстві вони були не вільні.

З вікна Петро бачив, як чоловіки й жінки поспішали до панського поля. Дехто тягнув за собою старий плуг, інші — великі кошики для збирання врожаю. Одяг у більшості був латаний-перелатаний, і лише в кількох щасливців на ногах були постоли. Всі йшли з похиленими головами, їхні плечі опускалися під тягарем не тільки роботи, а й свідомості, що цей день не принесе їм нічого, крім болю.

На краю поля вже стояв економ Андрій Полежай, високий і худорлявий чоловік із довгим батогом у руках. Його очі, вузькі й холодні, спостерігали за кожним кроком селян. Він кричав на стару Параску, яка йшла повільніше за інших, і жбурнув у її бік камінь. Жінка впала, але швидко підвелася, піднявши свій порожній кошик.

— Швидше, ледаща! Пан не буде чекати, поки ти зберешся! — його голос був як різкий удар батога.

Петро знав, що такий початок дня — лише передвісник. Батіг економа сьогодні ще знайде свою жертву, можливо, кілька. Він швидко зібрався й вийшов із хати, відчуваючи, як холодний вітер б'є по обличчю. Його мати мовчки провела його поглядом, ніби вже знала, що цього дня її сина знову чекатиме небезпека.

Панський маєток виднівся на пагорбі, оточений високим парканом. За ним ховалася розкіш: великі вікна, крізь які можна було побачити багаті килими, скрині з коштовностями та важкі дубові столи. Петро зневажав це місце, як і його господаря, який, здавалося, навіть не помічав, що селяни — це не просто "руки для роботи". Для нього це були тварини, яких можна било годувати чи карати за своїм бажанням.

Селяни почали збирати врожай, схилившись над землею. Петро працював поруч із Григорієм, молодим чоловіком із сильними руками, який, незважаючи на свої старання, завжди виглядав втомленим. Григорій обернувся до Петра й тихо сказав:

— Чув, що в сусідньому маєтку знову когось забили до смерті? Кажуть, гайдуки пана не зупиняються навіть перед дітьми.

Петро не відповів. Він просто стискав кулаки, відчуваючи, як у його грудях піднімається хвиля люті. Але знання про те, що ця лють нічого не змінить, гасило її.

На горизонті знову з'явився економ. Його батіг зловісно звивався в руках, нагадуючи змію, готову вкусити. Петро кинув короткий погляд на Григорія й знову схилився над землею. Він знав, що цей день не буде відрізнятися від інших. Але глибоко в душі він мріяв про той день, коли економ більше не зможе їх карати, а пан не буде дивитися з пагорба, як на своїх рабів.

Сонце піднялося вище, обпікаючи селянські спини, схилені над землею. Петро витер піт із чола, залишаючи на обличчі сліди землі. Робота кипіла: жінки збирали колосся, чоловіки складали їх у великі снопи, а діти допомагали, як могли. Усе це відбувалося під наглядом економа Андрія, який, здавалося, насолоджувався своєю владою.

Петро працював мовчки, але його очі постійно ковзали за фігурою економа, який обходив поле, час від часу різко крикнувши на когось. Коли Андрій підійшов до старого діда Гаврила, у повітрі відчувалася напруга. Дід був уже занадто старий для такої важкої роботи, але його все одно змушували працювати нарівні з молодшими.

— Що це? — крикнув Андрій, побачивши, як Гаврило впустив кілька колосків. — Ти навіть цього зробити не можеш, старий ледарю?

Гаврило підвів голову, його очі були повні сорому й страху. Він мовчав, знаючи, що будь-яке слово лише погіршить ситуацію. Але це мовчання лише розлютило економа. Він схопив батіг і замахнувся.

— Досить! — голос Петра прозвучав так голосно, що всі навколо завмерли.

Економ зупинився, повернувся до Петра й примружив очі. У його погляді було здивування, змішане з гнівом.

— Що ти сказав, хлопче? — Андрій підійшов ближче, зловісно звиваючи батіг у руці.

— Я сказав, досить! Він старий. Дайте йому відпочити, — Петро випростався, не зводячи погляду з економа.

На полі запала напружена тиша. Усі зупинили роботу й чекали, що буде далі. Андрій зупинився прямо перед Петром, їхні очі зустрілися. Петро був молодий, сильний і високий, у той час як Андрій більше покладався на свій статус та батіг.

— Ти забув, хто тут головний? — прошипів економ, роблячи крок уперед.

— Я не забув, але ви теж не забувайте, що ми люди, а не тварини, — відповів Петро, його голос звучав твердо.

Андрій підняв батіг і різко опустив його. Петро встиг ухилитися, але шкіряна смуга зачепила його плече, залишивши червоний слід. У цей момент усередині нього щось спалахнуло. Він стиснув кулаки й був готовий ударити економа, але зупинився.

— Працюй і не підбурюй інших, — прохрипів Андрій, трохи нервово. — Інакше завтра пан розбереться з тобою.