Кров і тиша

Сонце повільно ховалося за обрій, заливаючи поле кривавими барвами. Над селом стояла гнітюча тиша, яку зрідка порушувало виття голодних псів. Петро сидів на колоді біля комори, стискаючи у мозолястих руках дерев’яний хрест. Хрест цей зробила його мати, і він був єдиною річчю, яка нагадувала йому про дитинство — те коротке, ледь тепле дитинство, коли батько ще мав силу працювати, а пан ще не помічав Петра.

У дворі біля панського будинку метушились люди. Пан Станіслав Яловіцький, високий і огрядний, сидів на різьбленому кріслі, яке винесли на ґанок спеціально для нього. Він з насолодою спостерігав за тим, як його гайдуки тягнуть через двір чоловіка з посіченим обличчям і зв’язаними руками. Це був Іван Литвин, батько Петра.

— Дивись, хлопче! — різко кинув один із гайдуків, штовхаючи Петра донизу, аби він побачив усе чіткіше. — Панові буде весело, а ти вчися, як працювати, якщо не хочеш такого ж.

Петро не відповів. Його серце билося так сильно, що, здавалося, зараз розірве груди. Він стиснув хрест у руках і втупився в батька. Той стояв нерухомо, дивлячись на пана. У його очах, вицвілих і втомлених, не було страху — лише спокій. Але Петро знав: цей спокій був не від сили духу, а від усвідомлення неминучості.

— Пан! Пан має право карати й милувати! — урочисто заявив Яловіцький, підводячись із крісла. Його голос лунав рівно, але в очах блищала злість. — Іван Литвин був працьовитим, але час його минув. Навіщо мені дармоїд, який їсть мій хліб? Замість подяки за все, він ослаб і став тягарем. А ти, хлопче, дивись і вчися: кожен, хто не виправдовує свого місця на цій землі, — приречений.

— Він служив вам усе життя! — вирвалося в Петра. Хлопець схопився на ноги, але тут же відчув, як холодний ствол рушниці торкнувся його спини. — Він не заслужив цього!

— Тихіше, хлопче, — усміхнувся пан, ніби розважаючись. — Ти молодий і ще сильний. Ти знадобишся. Але запам’ятай: заперечення — це слабкість. А слабких ми не тримаємо.

Гайдук різко штовхнув Івана на коліна. Петро намагався відвести погляд, але не зміг. Він стояв, скутий жахом, і дивився, як пан повільно піднімає пістоль. Мить — і постріл пролунав, розбивши тишу на сотні уламків.

Тіло Івана впало. Петро відчув, як щось у його серці зламалося. Гострий біль неначе прошив його зсередини. Він хотів кричати, бігти, але ноги не слухались. Пан Яловіцький хмикнув і знову сів у своє крісло, ніби нічого й не сталося.

— Забирайте це тіло, щоб не смерділо, — кинув він недбало, махнувши рукою. — А ти, хлопче, завтра працюватимеш удвічі більше. Твій батько більше не може.

Тиша знову огорнула двір. Лише вітер, що піднявся з поля, розкидав пилинки й сухе листя, немов намагався стерти сліди того, що сталося. Петро стояв і мовчав, стискаючи свій хрест. У його очах більше не було сліз — лише вогонь, який обіцяв, що цей день стане початком його боротьби.