Мене звати Анері Ігріс.
Я довгодумала, що написати про себе. Виявилося, це значно
важче, ніж вигадати сотню персонажів.
Не люблю говорити про себе. Мені простіше посадити за стіл
двох людей й дозволити їм сказати все, що сама довго не
могла вимовити.
Вірю, що люди не діляться на хороших і поганих. Ми всі
просто намагаємося впоратися з тим, що колись нас зламало.
Саме тому мої герої помиляються. Закохуються не в тих.
Відпускають занадто пізно. Мовчать тоді, коли потрібно
говорити. Іноді руйнують себе, щоб одного дня навчитися
жити заново.
Можливо, тому що колись мені теж довелося цьому вчитися.
Я багато сумніваюся. Переписую сцени десятки разів. Шукаю
правильні слова довше, ніж пишу сам текст.
Тому, що не можу залишити речення,
поки сама в нього не повірю.
Я не знаю, чи стануть мої книги відомими.
Не знаю,чи знайдеться колись для них місце на книжкових
полицях.
Але знаю інше.
Якщо хоча б одна людина закриє останню сторінку й відчує,
що стала трохи менш самотньою, значить, я написала все це
недаремно.
Я хочу, щоб одного дня, коли життя стане трохи важчим, ви
згадали одну з моїх історій. І, можливо, знайшли в ній слова,
яких вам бракувало.
А якщо вона допоможе вам зробити ще один крок уперед —
значить, я була поруч саме тоді, коли це було потрібно.
Дякую, що прожили цю історію разом зі мною.
Дозустрічі на наступних сторінках.
Анері Ігріс