Глава 12 Правда, яку важко визнати

Сьогодні я знову вийшла гуляти містом — ніби це могло якось допомогти повернути спогади.

Я думала, що вже нічого з того, що мене оточує, не погіршить мій стан. Але місто, здається, мало іншу думку.

Я випадково вийшла до торгового центру.

Ідеальне місце, де можна сховатися хоч на

трохи від самої себе. Я просто зайшла у будівлю без реальної причини бути саме тут.

Лампи сліпили, люди розмовляли, продавці кликали завітати до них. Я зайшла у відділ з

продуктами і взяла першу ліпшу річ з полиці.

І в ту ж секунду всередині щось клацнуло.

Знову те саме дивне відчуття.

«Я тут вже була».

Я завмерла і одразу похитала головою — ніби

цим простим рухом можна витрусити зайве.

— Ні… це мені просто здається, — тихо сказала

я собі.

Поклала товар на місце і вийшла з магазину,

занурена в думки, не дивлячись перед собою.

І раптом зупинилася, бо хтось стояв прямо

переді мною. Я підняла погляд. Знайоме

обличчя. Невже це той хлопець з лікарні?

Я не рухалася. І він теж. Немов ми обидва

чекали, що хтось першим скаже, що тут

відбувається. Він не відводив від мене очей. Це

тривало нестерпно довго. Цього було

достатньо, аби зрозуміти — це відбувається не

просто так.

Я вдихнула повітря, але нічого не сказала — не

змогла. Слова застрягли десь у горлі.

Він зробив крок ближче.

— Ти знову втечеш на наступній зупинці?

Я різко вдихнула.

Пам’ять не повернулася.

Вона вдарила навідліг.

...

Торговий центр. Я стою тут і бачу його вперше.

Випадковий погляд, людина, яка тоді була

лише частиною фону. І раптом — не картинка,

а ті самі відчуття, від яких тепло й затишно.

Я завмираю, пальці самі стискають тканину

мого рукава. Наче я вже стояла тут не сама. Я

уривчасто дихаю і не відразу розумію, що саме

згадала. І поруч… був він.

Це був він. Андрій.

Повітря стрімко наповнило легені. Як я могла

не згадати раніше? Я провела долонею по

обличчю, ніби це мало допомогти зібрати

думки докупи. Як могла не пам’ятати? Як

взагалі могла забути?

Пальці тремтіли сильніше. Я нервово стискала

руку в кулак. Ще сильніше. Нігті впивалися в

долоню — і цей біль допомагав прийти до тями.

Він стояв навпроти, напружений, але не

підганяв. Плечі рівні, та я бачила — це не

спокій. Наче всередині в нього вже щось давно

зламалося, і він ледве тримався. Його погляд

блукав по мені — уважно, обережно. Ніби

перевіряв, чи я знову не відвернуся.

Він уже бачив, як я не впізнала його в лікарні.

Як дивилася крізь нього. Я на секунду

опустила очі, просто не витримуючи цієї

напруги. Повільно видихнула і підняла погляд

на Андрія.

Він усе ще був тут. Не пішов, чекав. Не тому,

що лишитися після всього, що сталося, було

легко. А тому, що піти було гірше. Гірше для

нас обох. Бо це як здатися.

Я уважно дивилася на нього. Цього разу вже

по-іншому. Ніби довго була незрячою, а тут

раптом прозріла.

— Ми вже зустрічалися, — сказала я тихо.

Голос трохи зламався на середині фрази, але я

не зупинилася.

— Я тоді… не зрозуміла...

Його губи ледь стиснулися, не через образу на

мене. Швидше… через те, що він це вже

пережив наодинці. І зараз просто дивився, як я

почала згадувати нас.

— Я пам’ятаю, — відповів він спокійно.

І цей спокій був нелегким — він був

вистражданим.

Андрій на секунду опустив погляд, ніби

збирався з думками.

— Я тоді подумав, що наше спілкування, воно

нічого не означає, — додав він тихіше. —

Потім… що, мабуть, означає тільки для мене.

Він коротко всміхнувся. Але в цій усмішці було

стільки втоми...

— А в лікарні я вже остаточно вирішив, що я

тобі не потрібен. Хоч моя тітка казала, що у

тебе амнезія, але я чомусь не вірив. До речі,

якби не тітка, я б і не дізнався, куди ти пропала.

Вона працює в лікарні і знає, що ми… ну,

спілкуємося.

Це прозвучало так спокійно, що було

зрозуміло: спокій — лише ширма, за якою

ховається біль.

Саме це вдарило сильніше за будь-які мої

переживання. Я ж бачила тільки свій хаос,

страх. І навіть не знала, як це зачепило його.

— Я не… — почала я і зупинилася.

Бо виправдань не було, але пояснень чекали.

Я зробила крок ближче. Видихнула. І вперше

не шукала, як правильно сказати. Не «як

треба» чи «як звучить краще». Треба було

просто сказати те, що в цю мить було правдою.

— Я згадала тебе тільки зараз, — сказала я тихо.

— І це… боляче. Бо тільки зараз я бачу тебе по-

справжньому. Ти для мене важливіший, ніж я

тоді дозволила собі зрозуміти.

Він стрімко підняв на мене погляд. Наче не

очікував цього і не хотів вірити у те, що чув. І

саме в цей момент щось у ньому зламалося. Він

відвів погляд, стиснув щелепи, провів рукою

по волоссю — різко, нервово. Ніби у цю

секунду він справді хотів бути сильним, але це не виходило.

Він зробив крок вперед. Потім ще один і зупинився переді мною.

— Я більше не хочу робити вигляд, що це для

мене нічого не означає, — сказав він тихо.

І полегшено видихнув, ніби тримав це у собі

занадто довго.

— Ти мені подобаєшся. Давно. І сильніше, ніж я міг подумати.

Не обережно, не добираючи слів, наче це

зізнання вирвалося раніше, ніж він встиг його зупинити.

Я мовчки дивилася на нього. На те, як він не дивився у відповідь, як чекав, не рухаючись, ніби будь-який рух міг усе зруйнувати.