Глава 11 Там, де пам’ять починає говорити

Наступного дня я вийшла прогулятися.

Усередині залишався дивний, порожній спокій

після всього, що нарешті перестало так гостро

боліти. Наче всередині щось відпустило, але не

до кінця. Спокій був крихким і міг зникнути

будь-якої миті.

Дорога була знайома до деталей. Та сьогодні

ця знайомість не заспокоювала. Навпаки —

лякала.

У вітринах ковзало моє відображення, і кожен

крок ніби повторював одне й те саме: «Ти вже

тут була».

Я зупинилася біля маленького магазину. Не

планувала заходити. Просто мене туди ніби

втягнуло. Дзвоники на дверях забриніли над

головою. Усередині пахло прохолодою й

солодощами. Я підійшла до холодильника й

узяла полуничний сік. У ту саму секунду

заціпеніла. Тіло відмовилося продовжувати

рухатися. Пальці стиснули упаковку сильніше,

ніж треба. Я дивилася на неї довше, ніж

потрібно.

І раптом стало тихіше всередині голови. Наче

цей простий рух сколихнув щось усередині. Я

повільно поставила сік назад.

— Ні… — тихо видихнула я, більше для себе.

Вийшла. І майже одразу зрозуміла — це не

минуло. Спокій не повернувся. Але я все одно

змусила себе рушити далі.

Наступного ранку дорога до роботи минула

швидко. Знайомі обличчя, двері, скрип

підлоги, короткі фрази — все як завжди. Це

мало подарувати мені колишній спокій.

Спочатку це й справді спрацювало. Я навіть

сміялася із чогось випадково почутого.

Але коли я ввечері поверталася додому, не

одразу помітила, що змінила маршрут. Просто

крок став іншим. Я несвідомо повернула не

туди, ніби тіло саме вело мене кудись.

І саме там, біля стіни будівлі, мене раптово

зупинило дивне відчуття... Не чіткий спогад, а

лише відчуття. Я вже стояла на цьому ж місці.

Тільки тоді було трохи холодніше. Він — біля

цієї стіни. Спокійний, трохи відсторонений. Я

— поруч. І між нами відбувалося щось, чому я

тоді не надала ваги. Невже це не мало значення?

.. Але тоді я ще не знала, що саме так

виглядає момент, який мав залишитися в пам’яті.

Я нервово моргнула.

Стіна.

Люди.

Шум.

Реальність.

— Та ні… — видихнула я і рушила вперед, наче

стрімка хода могла стерти те, що я відчувала.

Я вирушила у бік зупинки. Там було людно.

Хтось голосно говорив, хтось сміявся, хтось

випадково задів мене плечем.

Це мало втримати мене в реальності. Але

сталося навпаки. Серед цього шуму

повернулося інше відчуття. Хтось дивиться на

мене. Не довго й демонстративно, а так, ніби

вже вирішив щось для себе. Він здається

розчарованим і втомленим. Я не розумію, хто він.

Наче просто людина в натовпі.

Але точно знаю, що цей «хтось» існує.

Я стиснула пальці на ремінці сумки. Стояла,

поки всі рухалися повз мене. І з’явилося дивне

відчуття: ніби я пропустила щось важливе — і

вже не зможу повернутися до цього моменту.

Маршрутка під’їхала. Я сіла біля вікна. Місто

за склом побігло швидше. І разом з ним —

думки. Заплющила очі і дозволила собі

поринути у роздуми. Спочатку це були уривки.

Не слова — лише голос зі стриманою, але не холодною інтонацією.

Я щось відповідала, не пам’ятаю, що саме. Пауза між нами. Не

незручна, а жива. У ній нічого не треба було

пояснювати.

Я раптом розплющила очі. Наче це могло

зупинити потік спогадів. Подивилася у вікно.

Люди на вулиці рухалися так, ніби нічого не

відбувається. І це було найстрашніше для мене.

Як вони можуть жити так, ніби нічого не

сталося, коли зі мною відбувається щось

незрозуміле? Вони про це навіть не

здогадуються.

Маршрутка підстрибнула на ямі. І це

відкинуло мене в інший спогад. Він стоїть

ближче, ніж зазвичай. Щось тихо каже. Слів не

розбираю, але впізнаю голос. І цього достатньо,

щоб серце забилося швидше.

Я міцно стиснула руки — до болю в суглобах.

Ніби це могло втримати мене тут. Але не

допомогло.

Маршрутка зупинилася. Я вийшла на вулицю.

І коли зробила перші кроки у напрямку дому,

зрозуміла, що дихаю нерівно. Це була не

паніка, не біль, а щось гірше: усвідомлення, що

всередині щось відбувається без мого дозволу.

Я повільно пішла додому. Цього разу — без

жодної думки, бо вони просто не встигали за

тим, що відбувалося. Коли двері під’їзду

зачинилися за мною, я сперлася спиною об стіну.

І вперше не намагалася нічого собі пояснити, бо вже не могла.

Тільки одна думка залишилася чіткою:

«Я щось тоді втратила».

Я повільно піднялася сходами. І кожен крок

звучав гучніше, ніж зазвичай. Луна від кроків

розходилася під’їздом і тільки посилювала

тривогу.

У квартирі було дуже тихо. Я поставила сумку,

і в ту ж мить завібрував телефон.

Повідомлення від подруги:

"Ти як?"

Я довго дивилася на екран, ніби шукала там

якусь підказку.

Потім повільно набрала:

"Я не впевнена, що ок."

Але цього разу за цими словами стояла не

лише розгубленість. Я вже майже розуміла, що

зі мною відбувається. Картинка всередині

практично склалася. Бракувало лише одного

фрагмента.