Глава 9 Коли я тебе забула

Це був хороший вечір. Я поверталася додому. І

раптом — телефон завібрував.

Тарас.

Та невже? Що йому треба? Я не відповіла

одразу. Повідомлення було коротким:

"Можемо поговорити?"

І все. Без пояснень, без звичних для нього

емоційних гойдалок. Це навіть здалося дивним

— майже спокійним. Я дивилася на екран

довше, ніж варто було. Пальці не одразу

набрали відповідь.

"Добре."

Я йшла на цю зустріч повільно. Наче не до

людини — а до чогось, що давно мало

завершитися, але чомусь усе ще тягнулося.

Місто було звичним, шумним, байдужим.

Люди переходили дорогу, сміялися, говорили

по телефону, поспішали жити. А я йшла ніби

трохи осторонь усього цього. У голові було

порожньо. Не забагато думок — навпаки, ніби

всі вони втомилися і просто замовчали. Тарас,

його вибачення, наша історія. Але коли я

зупинилася біля переходу, то задумалася про

те, що мені починає подобатися Андрій. Про те,

як мені добре поруч із ним.

Світлофор миготів.

Зелений.

Я зробила крок.

І в цей момент усе змішалося у щось надто

швидке, майже нереальне. Скрегіт гальм.

Світло фар. Звук удару. Все сталося занадто

раптово. Я навіть не встигла злякатися по-

справжньому. Страх не прийшов — він просто

не встиг. Тіло відмовилося рухатися, ніби вже

не належало мені. Ніби хтось вимкнув зв’язок

між думкою і дією.

І все. Світло вимкнулося не поступово, а різко.

Десь поруч — крик. Глухий, розірваний, чужий.

І водночас такий близький, ніби всередині

мене. Я не встигла зрозуміти, чи це я.

І темрява — не як біль, не як страх, а як тиша

після занадто гучного звуку. Як коли

вимикають світло — і ти ще секунду бачиш

його відбиток.

Я повільно приходила до тями, ніби виринала

з глибини, де не було ні звуків, ні думок.

Першим прийшов звук — тихий, рівний.

Пік.

Пауза.

Пік.

Цього разу світло вже не різало. Просто було —

біле, рівне, сліпуче.

Запах, різкий, пронизливий. Надто

стерильний, щоб це було випадковістю.

Я ще не відкрила очі повністю, але вже

розуміла, що це не вулиця. Поруч хтось

ворухнувся. Я відчула тепло — ніби знайоме,

але таке, якого не могла назвати. І перш ніж я

встигла щось усвідомити, тіло відреагувало

раніше за розум. Я різко потягнулася до нього і

міцно обійняла. Ніби це було єдине, що

тримало мене тут, у реальності.

І тільки тоді я відчула знайомий запах. Такий,

який не можна ні з чим переплутати. Я

завмерла на секунду, і тільки після цього

зрозуміла — це Тарас.

Він завмер, а потім обережно обійняв мене у

відповідь.

— Я тут… я поруч, — тихо сказав він.

У його голосі було щось незвично м’яке. Без

звичної напруги. Я не відповіла, просто дихала,

притиснувшись, не розуміючи до кінця, чому

саме він зараз здається єдиним знайомим і

безпечним.

Двері різко відчинилися, і почулися швидкі

кроки. Пролунав голос медсестри, але це вже

не мало значення. Бо атмосфера в кімнаті

змінилася. Повітря стало важчим. Я підняла

погляд і побачила хлопця. Він нерухомо стояв

у дверях. Наче його просто вимкнули на кілька

довгих секунд. Його обличчя було білим, але

ніби не від страху, а від болісного

усвідомлення. Він дивився не на мене.

Спочатку — на наші руки, потім — на нас.

Час ніби розтягнувся. Ніхто не говорив, навіть

Тарас мовчав.

Хлопець зробив крок усередину. Повільно,

наче кожен рух давався йому через силу. Я

довго дивилася на нього. І раптом — щось

усередині відгукнулося. Знайоме, майже рідне.

І саме це бентежило найбільше.

— Я… — Я нахмурилася. — Я вас знаю?

Я опустила погляд, ніби намагаючись зловити

відчуття, яке стрімко вислизало.

— Чому мені здається, що я вас знаю?..

І в цю секунду в кімнаті стало так тихо, ніби

навіть монітори перестали пікати. Я ще раз

подивилася на нього. Невпевнено, не

впізнаючи, наче справді намагалася зловити в

пам’яті хоч щось: образ, момент, відчуття.

— Ми знайомі?.. — повторила я тихіше.

Він завмер. Наче не зрозумів, наче не почув.

— Ти… — Він ледь видихнув і замовк.

І в цей момент всі зрозуміли: я справді не

пам’ятаю його.

Тарас, що сидів поруч зі мною, різко

напружився. Він усе ще тримав мою руку —

тепер трохи міцніше, ніж треба.

— Бачиш? — швидко кинув він хлопцеві. — Я ж

тобі казав: їй зараз не можна хвилюватися…

Він замовк. А хлопець зробив ледь помітний

крок назад. Більше він не рухався — просто

дивився на мене. Довго. Ковтнув, ніби хотів

щось сказати, але не сказав. Його погляд

затримався на мені. Цього разу надовше.

Потім він перевів погляд на Тараса. Подивився

коротко, без злості. Повільно розвернувся і

вийшов. Двері за ним зачинилися дуже тихо.

У кімнаті чомусь стало так порожньо. Тарас

різко видихнув, нахилився ближче до мене.

— Бачиш? От що за люди: кажеш їм — не

турбувати! Ну, нічого. Все позаду, все буде

добре. Я тут з тобою. Я завжди був поруч…

Його голос став тихішим. Він раз по раз

торкався моєї руки. Я не рухалася. Дивилася у

бік дверей, туди, де щойно зник той хлопець. Я

не могла згадати, хто він… Але дивне відчуття

не зникало. Розгубленість відступила.

Залишилася тільки тиха порожнеча — там, де

мало бути щось важливе.

Кілька днів після лікарні минули ніби в тумані.