Глава 4 Та серйозно?

Наступного дня я навіть не хотіла виходити на перерву. Але врешті-решт вийшла. Просто сидіти у кондитерській було ще гірше.

Повітря було свіже після вчорашньої задухи, майже приємне. Я стала біля входу, обійнявши себе руками — ніби це могло зібрати мене докупи.

Не могло.

— О, я вже думав, що ти зникла назавжди.

Я здригнулася й озирнулася.

Андрій.

Стояв так, ніби нічого не сталося, з такою знайомою усмішкою. Наче вчора нічого не було. Або ніби воно не мало значення.

— Та ні, просто іноді працюю, — відповіла я.

— Серйозно? Я думав, ти тут чисто для декору.

Я засміялася. Автоматично, але щиро.

Він поводився як завжди. І це вибивало з колії найбільше. Наче нічого не змінилося. Хоч у мені — змінилося все.

— До речі, ти сьогодні якось інакше виглядаєш,

— сказав він, розглядаючи мене.

Я напружилася.

— У сенсі?

— Не знаю. Наче щось в тобі змінилося. Може, це твій новий рівень «я більше не втечу на наступній зупинці»?

Я закотила очі.

— Дуже смішно.

— Я стараюся, — серйозно відповів він.

Я помітила, що дивлюся на нього довше, ніж треба. І швидко відвела погляд. Він говорив про дрібниці, а я ловила тільки уривки розмови. Бо думками була не тут. Він бачив те, що сталося учора? Якщо так, то чому мовчить?

— Ти зараз десь не тут. — Клацнув він пальцями перед моїм обличчям.

Я кліпнула й винирнула зі своїх роздумів.

— Я тут.

— Ага. А я президент.

— Вибач, просто задумалася.

— Це звучить небезпечно. Ти ж не про мене думаєш?

 Я замислилася на секунду довше, ніж треба. Та одразу зрозуміла — він це помітив.

— Ой, ні, не настільки все серйозно, — відповіла Андрію.

— От і добре. Бо я вже хвилювався.

Його погляд став трохи уважнішим, ніж зазвичай.

— Ти точно в порядку?

Без жарту.

— Так, — надто швидко вирвалося з мене.

Він кивнув, ніби прийняв відповідь, але не до кінця повірив.

— Ну дивися. Якщо знову захочеш зникнути — попереджай. Я морально підготуюся.

Я усміхнулася щиріше.

— Добре.

— Бо вдруге я такого не переживу.

— Та ти сильний, впораєшся.

— Але не настільки, — серйозно сказав він.

І я вперше за день засміялася по-справжньому.

З ним було легко. Як раніше. Навіть зараз. І саме це чомусь тривожило.

— Добре, не буду заважати, — сказав він, відступаючи.

— Ти й не заважаєш.

— Це поки що. — Підморгнув він. — Я ще повернуся.

— Звучить як погроза.

— Це вона і є.

Він пішов так само легко, як і прийшов. А я залишилася. І тільки тоді остаточно видихнула.

Телефон завібрував. Це був Тарас.

Я не відкрила повідомлення одразу. Чомусь відкрити його стало важче, ніж раніше. Я ще стояла. Наче нічого не сталося. Але всередині все гуло занадто голосно.

«Новий рівень я не втечу на наступній зупинці»

Я закотила очі.

— Дурне… — промовила тихо.

І не зрозуміла: це про нього чи про себе.

Телефон знову завібрував. Тарас не заспокоювався.

"Ти вільна ввечері?"

"Можемо побачитися."

"Я скучив."

Я дивилася на екран довше, ніж треба. Наче чекала, що всередині щось відгукнеться на це.

І надіслала відповідь:

"Так."

Після цього я повернулася на роботу.

Увечері ми все ж зустрілися. Парк. Лавочка.

Ми сиділи поруч. Занадто близько, як на цей момент.

Його рука інколи торкалася моєї — ніби випадково. Але ці «випадковості» повторювалися. Він говорив. Я ловила окремі слова. І весь час думала про інше. Про розмову, яка досі звучала в голові. Про жарти, які чомусь зачепили більше, ніж мали.

— Ти сьогодні знову мовчазна, — сказав він.

— Ні.

— Трохи є. Я вже починаю думати, що тобі зі мною нудно.

— Не вигадуй.

Його усмішка звична, правильна. І саме це слово різонуло найточніше. Правильна.

Ми ще трохи погуляли по вечірньому місті. І він навіть хотів мене провести додому, але я

відмовилася.

— Напишеш, як дійдеш?

— Напишу.

Я пішла. Десять кроків. Двадцять. Не

оберталася. Хоч було відчуття, що він дивиться.

Телефон завібрував:

"Напиши, коли будеш вдома :)"

"Добре."

І раптом прийшла втома, не тілесна, а така, ніби я цілий день грала роль, яка мені не підходить.

— Що зі мною не так?.. — тихо сказала я.

Відповіді не було. Але й питання теж було не до всесвіту.

Я набрала подругу.

— Алло, Кір? Ти вдома?

— А що?

— Мені треба з кимось поговорити.

Вона деякий час мовчала.

— Оооо, почалося, — сказала вона. — Йду ставити чайник.

...

— Ну, розказуй, — сказала подруга з порога.

Я ще навіть не встигла нормально зайти.

— Дай хоч видихнути.

— Не дам. — Вона поставила переді мною чашку. — Я чекала цього серіалу занадто довго.

Я фиркнула.

— У тебе взагалі життя є?

— Нє. Тільки ти, твої драми та попкорн, — абсолютно серйозно відповіла вона.

Я не витримала і засміялася. І трохи відпустило. Зовсім трохи.

— Я з Тарасом, — сказала я.

Вона повільно кліпнула.

— Так. Я не осліпла. Повтори ще раз, але з емоціями.

— Я. З ним.

— І де феєрверки? Де «о боже, це він»? Де сльози щастя?

— Немає.

— Погано. — Кивнула вона. — Дуже підозріло. Це точно ти?

— Усе нормально, — сказала я.

— Брехня.

Вона навіть не вагалася. І це було найгірше — бо вона права.

— З ним усе правильно, — сказала я тихіше.

— О. — Вона одразу змінилася в обличчі. — Це слово небезпечне.

— Чому?

— Бо «правильно» — це не про любов.

Я замовкла. Уперше це прозвучало не як її думка. А як щось, про що я вже знала.

— Ти зараз з тим, з ким треба, — сказала вона спокійніше. — Але думаєш про того, з ким