Глава 3 Все як треба. Правда ж?

Після цього життя, як не дивно, продовжувалося. Навіть якщо я все ще ламала голову над тією ситуацією.

Минув тиждень. Я не відповідала на повідомлення Тараса, хоч їх було більш ніж достатньо, щоб змусити мене сумніватися.

Але я трималася.

Ну… можливо.

За цей час ми на диво швидко зблизилися з Андрієм. Обмінялися контактами, почали переписуватися. І зустрічі вже не були випадковістю — це стало чимось звичним.

Дні минали. І здавалося, що я повернулася у своє звичне, трохи нудне життя. Але, як виявилося, ненадовго.

Того дня я вийшла з роботи й одразу його побачила.

Тарас.

Він сидів неподалік і навіть не підвівся, коли помітив мене. Ніби чекав.

Перша думка — пройти повз. Друга — зупинитися і нарешті поставити крапку. І, як завжди, перемогла не найкраща.

Я підійшла до нього.

— Що сталося? — запитав він. — Чому ти зникла? Чому ігноруєш мене?

Голос був спокійний. Але було помітно, що всередині вирувала напруга.

— Ти справді не розумієш? — Я дивилася прямо на нього.

— Ні.

Я видихнула.

— Ти був з нею. Я вас бачила.

Він насупився.

— З ким?

— З колишньою, — різкіше, ніж хотіла, сказала я. — А потім ти ще питаєш, чому я зникла?

Він обережно торкнувся моєї руки. Я різко висмикнула її.

— Не треба.

І раптом він розсміявся.

Я завмерла.

— Тобі смішно? — здивувалася я.

— Ти справді подумала, що то була моя колишня?

Я мовчала.

— Це була просто випадкова дівчина. Її хтось штовхнув біля входу. Я заступився. Вона обійняла мене на емоціях. От і все.

Я слухала й відчувала, як злість зникає швидше, ніж мала б. І це дратувало ще більше.

— О, звісно, — пробурмотіла я. — Як же я сама не здогадалася.

Він злегка усміхнувся.

— Ти могла просто запитати.

— Могла. — Я кивнула. — Але тоді це була б не я.

На секунду між нами запанувала тиша.

Я відвела погляд і наважилася вимовити:

— Я тоді хотіла тобі сказати дещо.

— Слухаю.

Я стиснула край рукава куртки.

— Це не так просто.

Він подивився на мене інакше. Спокійніше.

Тепліше. І це вибивало з рівноваги більше, ніж усе інше.

— Думаю, я розумію, — тихо сказав він.

— Що саме? — ледве чутно прошепотіла я.

Він не відповів. Просто дивився, ніби перевіряв, чи я не зникну.

І зробив крок до мене.

Я не відступила.

Світ ніби завмер, аби не сполохати цю мить.

Він нахилився. Дотик його губ був легким, невпевненим. І це здивувало… Бо я очікувала іншого. Чогось сильнішого. Але й це було дуже приємно. Я немов застигла, думки зникли не повністю, але відчуття їх перемогли.

Це був мій перший поцілунок. І все ніби було правильно. Але десь усередині щось не складалося до кінця. Ніби пазл склався — але картинка все одно була не та. Та я не хотіла, аби поцілунок закінчувався.

Коли він відсторонився, я ще кілька секунд просто дивилася на нього, ніби не хотіла повертатися до реальності.

— Ти про щось думаєш? — тихо запитав він.

— Так. — Я ледь усміхнулася. — Що ти взагалі не вмієш попереджати.

Він знітився.

— Я не дуже планую такі речі.

— Помітно.

— Я ще хотів запитати…

— Після такого ще щось залишилося? — здивувалася я.

— Залишилось. — Він усміхнувся. — Просто тепер це звучить ще дивніше.

Він помовчав, а потім рішуче спитав:

— Ти будеш моєю дівчиною?

Я оніміла. І дивно — всередині не було паніки.

Наче я вже знала відповідь.

— Думаю… так, — сказала я. — Але давай без поспіху.

— Домовилися.

У його голосі було стільки тепла. Але в погляді на секунду промайнуло щось дивне. Ледь помітне — за це майже неможливо було вчепитися.

Він провів мене додому. Ми йшли поруч без зайвих слів. І вперше тиша між нами не здавалася незручною.

Наступного дня було тепло. Трохи задушливо, але мені подобалося. Людей на вулиці було більше, ніж зазвичай.

Увечері він покликав мене гуляти. Щось розповідав — про роботу, знайомих, дрібниці, які зазвичай наповнюють день. Я слухала неуважно. Іноді помічала, що пропускаю половину слів. Але відповідала в потрібні моменти. Збоку все виглядало нормально.

У якийсь момент він легко взяв мене за руку.

Ніби випадково. Але не відпустив. І я теж не відсторонилася. Я не думала про це довго.

Просто прийняла. Тепер усе було так.

— Ти сьогодні тиха. Щось сталося? — запитав він.

— Просто втомилася, — відповіла я.

Це звучало майже правдиво. Він кивнув і не став питати далі. І це було зручно.

Ми звернули до центру міста. Там було гамірніше, а світло ліхтарів здавалося різкішим. Я ковзнула поглядом по людях —без мети — і раптом побачила його.

Андрій.

Він стояв трохи осторонь, біля входу в торговий центр. Просто був там. Я несповільнила й не пришвидшила крок. Не сказала нічого. Але всередині запанувала напруга, наче хтось натягнув струну.

— Ти мене чуєш? — Голос поруч повернув мене у реальність.

— Так. — Кивнула я. — Звісно.

І не була впевнена, що це правда.

Я ще раз глянула у той бік. Цього разу він подивився прямо на мене. Коротко, без усмішки. І відвів погляд. Наче нічого не сталося.

Я могла б підійти. Сказати щось. Привітатися.

Це ж нормально. Ми ж просто друзі. Хіба ні?

— Пішли? — Тарас стиснув мою руку.

Я опустила погляд на наші пальці. І кивнула.

Невже він помітив? Та ні, не думаю.

— Пішли, — відповіла я.

Я не озиралася. Хоча точно знала, що він там.

Розмова продовжилася. Точніше — він говорив, я підхоплювала. Сміялася, коли треба. Іноді навіть доречно. Усе виглядало так, як має бути.

І водночас — ні.

— Ти комусь розповідала про нас? — запитав він, цього разу дивлячись прямо, не відводячи погляду. Наче це справді було важливо.