Глава 2 Не той пазл

Я дивилася у вікно маршрутки, але бачила там не вулиці, а власні думки, які крутилися поколу. Краплі дощу повільно стікали по склу, перетворюючи місто на розмиті плями.

Як швидко я знову влипаю в те саме. Це навіть смішно. Ще вчора я вирішила, що більше ніяких хлопців. І от я вже думаю про них…

Минуло зовсім небагато часу, але всередині все одно було відчуття, ніби мене знову затягло встаре болото. І я не встигла навіть оговтатися.

Маршрутка хитнулася, і я знову втупилася поглядом у вікно, хоч там все ще нічого толком не бачила.

На наступній зупинці зайшов хлопець — весь мокрий, ніби він щойно переплив річку.

Надворі й далі лило як із відра.

Та перша думка була не стільки про мокрого незнайомця, скільки про те, що я його вже десь бачила.

Він зупинився майже біля мене. Я навіть якось автоматично випросталася. Хлопець вмостився  позаду на вільне сидіння.

І тільки тоді в голові клацнуло.

Маркет. Сік. Той самий незнайомець.

Я різко обернулася:

— Перепрошую… Це ж ви тоді в супермаркеті? Ну, з соком?

Він не відповів одразу. Зробив вигляд, що думає. І ця пауза чомусь була задовгою.

А потім усміхнувся:

— О, красуне. Точно, згадав!

Я на секунду зависла.

Красуня? Серйозно?

Це прозвучало так легко, ніби він це говорить усім підряд. Але чомусь… не образило. Просто остаточно сплутало думки.

— Можна на «ти»? — спитав він.

Я кивнула.

І сама не зрозуміла, чому не сказала «ні».

Це чомусь нагадало мені, як я колись питала Тараса про те саме.

— Ти десь неподалік живеш? — продовжив

хлопець.

Я глянула у вікно — і різко підскочила.

Моя зупинка.

Я її проїхала!

— Чорт… — вирвалося само.

Цей день явно пішов не туди ще з самого ранку.

— Мені треба виходити! — швидко сказала я і

вискочила на наступній зупинці.

Ледь не пропустила і її теж.

Блін! Яка ж я неуважна.

Я відчула його погляд спиною, але не обернулася. Нехай. Мене більше нічого не здивує.

Правда ж?

Назавтра сліди дощу зникли, ніби його й не було. Але повітря залишилося теплим, трохи солодким — таким, від якого люди ніби стають трохи кращими.

Я думала, що після вчорашнього все якось розкладеться по поличках. Але ні.

Наступні кілька днів пройшли підозріло спокійно. І це навіть почало дратувати. Наче щось мало статися. Але не ставалося.

Тарас писав. Кожного дня.

І найгірше було не те, що він писав.

А те, що я чекала.

Дратує!

Хлопця з маршрутки я більше не бачила. І це було… навіть трохи прикро.

Стоп.

Я ж вирішила, що з мене досить!

Того дня був понеділок, і я знову стояла на тій самій зупинці після роботи. Теплий вітер ворушив волосся, а місто навколо жило своїм життям — сміялося, поспішало, сварилося, кудись бігло.

А я просто стояла.

— Сьогодні ти теж втечеш?

Я різко підняла голову.

Він.

Знову цей хлопець.

І чомусь перша думка була зовсім не «що він тут робить». А те, що я… не хочу тікати. Не тому, що він щось зробив. А тому що поруч із ним не було того звичного внутрішнього шуму.

— Взагалі-то не планувала, — відповіла я, ледь

стримуючи усмішку.

— Ну, це вже прогрес, — сказав він і став поруч.

І справді — поруч із ним було якось… легко.

Без зайвих думок. Без аналізу кожного слова.

— До речі, я так і не дізнався, як тебе звати, — сказав він.

Я на секунду задумалася.

— Мабуть, тому що я постійно поспішаю.

— І сьогодні? — усміхнувся він.

Я уважно подивилася на нього. І вперше за довгий час перестала думати і просто відповіла.

— Соломія, — назвалася.

— Приємно, Соломіє, — він сказав це так, ніби моє ім’я справді щось для нього означало. — Андрій.

Але мене зачепило не це. А те, як спокійно він це сказав. Без гри. Без спроб сподобатися.

Просто як є.

Маршрутка під’їхала.

— Ти заходиш? — запитав він.

Я могла залишитися.

Могла придумати щось.

Але сказала:

— Так.

Ми зайшли разом, але сіли окремо. І це було правильно.

Коли я виходила, він лише сказав на прощання:

— Не тікай наступного разу.

Я посміхнулася.

— Подивимося.

Вдома на мене знову чекав телефон.

Нові повідомлення.

Тарас.

Я відкрила чат.

"Може, зустрінемось?" — написав він.

Серце на секунду стиснулося. Ніби зробило один зайвий удар.

Я знову глянула на екран. Потім відклала телефон. Я не поспішала відповідати. Бо… не була впевнена, що хочу цього.

Після цього я кілька хвилин тупо дивилася у стелю. А тоді не витримала і написала подрузі.

"Ти вдома?"

"Ні, я в Парижі з круасаном і новим життям. Звісно вдома. Що сталося?"

Я навіть усміхнулася.

"Він написав."

"Який з них?"

"Дуже смішно. Тарас."

"Аааа. Той самий, який «я не знаю, чого хочу,але напишу тобі»? Він?"

"Дуже смішно ."

"Я стараюся."

"Він хоче зустрітися."

"О... Пішло кіно. Я вже морально сідаю в перший ряд."

"Я серйозно."

"Я теж. Просто в мене нервова система так захищається."

Я видихнула.

"Ти можеш нормально відповісти?"

"Можу. Але тоді це буду не я. І ти мене не захочеш знати."

Я закотила очі, хоча вона цього не бачила.

"І що мені робити?"

"Класика. Йти, а потім страждати."

"Дякую за підтримку."

"Завжди будь ласка. У нас повний пакет послуг: від іронії до серветок."

"Я серйозно."

"Я теж, — написала вона. — Ти ж усе одно підеш."

На якийсь час я зависла.

"Не факт."

"Та ну. Ти вже наполовину погодилася. Просто ще не повідомила про це йому. Я ж тебе знаю."

"Він каже, що вони розійшлися."