Глава 1 Нове волосся — старі почуття

Сьогодні всі звернули увагу на моє волосся.

Складно було не помітити.

Темно-синє — майже як нічне зимове небо —різко контрастувало з моєю світлою шкірою і карими очима.

У відображенні вітрин я виглядала зовсім іншою людиною.

І, чесно кажучи, мені це подобалося.

Ніби я знову втекла з клітки, яку сама собі й побудувала.

День на роботі був важкий, як завжди перед святами.

Я працюю в кондитерському магазині. Там завжди пахне ваніллю, шоколадом і кавою.

Люди заходять і виходять, залишаючи після себе уривки розмов, сміх… іноді втому.

Ловлю себе на тому, що люблю спостерігати.

Наскільки ж ми всі різні.

Хтось нервово обирає торт на день народження, ніби від цього залежить щось більше, ніж просто свято. І я чомусь думаю — цікаво, він колись так хвилювався через мене?

Стоп.

Знову.

Хтось довго стоїть між двома десертами, ніби це рішення всього життя. А хтось просто посміхається без причини.

Іноді я їм трохи заздрю. Бо в них усе виглядає… простіше.

Подруги сьогодні не було: вона ще не повернулася з відпочинку.

І без неї все відчувалося трохи порожнім. З нею я могла говорити про все. Навіть про те, у чому сама собі не хотіла зізнаватися. Сьогодні вона мені була особливо потрібна. Бо одна знайома виклала в соцмережах новину: вона заручилася.

Заручилася.

І в такі моменти здається, що таких, як я, стає все менше. Усі рухаються вперед, створюють сім’ї, будують життя… А я ніби стою на місці.

Можливо, життя має для мене інший план.

Можливо, мені судилося пройти цей шлях наодинці, щоб стати кимось більшим.

Хочу в це вірити. Бо інакше… трохи лячно.

Останнім часом я часто почуваюся самотньою.

Друзі зайняті своїм життям. І справа навіть не в них. Просто… мене там немає.

Для батьків я вже не маленька. Вони чекають від мене чогось більшого. А я навіть не впевнена, що знаю, чого хочу. Що мені робити далі?

Іноді я згадую слова одного зі своїх улюблених персонажів: «Щоб уникнути самотності, я маю йти своїм власним шляхом».

Можливо, це не зовсім про мене. Але ці слова не дають мені опустити руки.

...

І знову настав новий дивний день.

Я сходила прогулятися. І коли поверталася через торговий центр, майже не дивилася під

ноги — як завжди. І саме тому наосліп врізалася у нього.

Я підвела очі — і на секунду в мене відібрало мову. Високий. Світле волосся. І ці очі. Ясно-блакитні.

Я ненавиджу блакитні очі. І водночас… Саме вони мене завжди чомусь чіпляють.

— Вибачте, — сказала я автоматично.

Він усміхнувся. І це було дивно.

Бо усмішка була не напружена. Не оцінювальна. Просто тепла. Я затрималася на секунду довше, ніж потрібно. І одразу відвела погляд.

Ні. Це нічого не означає.

Пізніше я знову побачила хлопця, який мені давно подобається. І цього вистачило, аби зіпсувати весь день.

Та щось було не так. Він дивився на мене.

Не відводив погляду.

А я…навіть не глянула у відповідь.

Можливо, це кінець? Можливо, я нарешті одужала від цієї дивної хвороби під назвою «кохання». Хоча думки все одно не дають спокою.

Завтра стане ясніше.

Є ще одна дрібниця, яка змусила мене усміхнутися. Сьогодні в магазині, стоячи в черзі, я почула: «Я займу за цією моделькою».

Це було несподівано. І приємно. Мабуть, не все так погано.

Попереду Пасха. А це означає — робота, робота і ще раз робота. І це добре. Бо коли немає часу думати — стає легше.

Останній день перед вихідними.

І саме сьогодні мені довелося їхати з тим самим хлопцем, який мені давно подобався.

Серйозно?!

Я тільки-но почала заспокоюватися.

Звісно ж, він заговорив.

— Я тебе чимось образив? — спитав мене. — Ти навіть не привіталася.

Я завмерла. Що сказати?

— А що ти хотів почути? — відповіла я. — Ти зайнятий хлопець. Я не бачу сенсу набиватися тобі у друзі.

Навіщо я це сказала?..

— Тобто ми навіть не можемо бути друзями? —тихо запитав він.

У голові промайнуло кілька варіантів відповідей. Нормальних. М’якших. Таких, після яких не буде боляче.

Я відкрила рот. І все одно сказала:

— Ні.

Тиша.

І відразу захотілося повернути ці секунди назад. Та вже пізно. «Що ти зі мною робиш?..»

Але, можливо… Це й є правильно. Бо я ніколи не захочу бути тією, хто руйнує чужі стосунки.

Навіть якщо він мені подобається.

Краще піти додому з розчаруванням… ніж жити з жалем.

І все ж іноді я ловлю себе на думці: що було б, якби він раптом проявив до мене інтерес? Що б я зробила тоді?..

Минув місяць від нашої останньої зустрічі. Я майже переконала себе, що все минуло.

Майже.

Та сьогодні щось змінилося. Ніби історія, яку я закрила, знову зрушила з місця.

Я зайшла в торговий центр і потягнулася за останнім полуничним соком.

Але раптом хтось випередив мене.

— Серйозно?.. — тихо пробурмотіла я собі під ніс.

Я підвела погляд. І на секунду зависла.

Знайоме обличчя. Але я не одразу зрозуміла, звідки його знаю.

— Можете взяти, якщо хочете, — сказав він.

Занадто спокійний для незнайомця. І дивився так… Ніби це не перша наша зустріч.

— Та ні, беріть, — відповіла я.

Хоча секунду тому збиралася зробити зовсім інше.

Я вже розвернулася, аби піти. Та щось змусило мене зупинитися. Ненадовго. Я ще раз

подивилася на нього.

І це було дивне відчуття. Наче я щось упускаю.

Щось важливе. Але не можу зрозуміти — що саме.

Я відвела погляд і пішла далі. І все ж… Ця ситуація не виходила з голови довше, ніж мала б. Та я й подумати не могла, куди це мене приведе.

Увечері, повернувшись додому, я кинула речі й втомлено впала на ліжко.

У кімнаті було тихо. Навіть занадто. Тиша ніби тиснула.