Вступ

Іноді достатньо однієї секунди, щоб 
повернутися назад, у спогади. 

Один погляд. Одна випадкова зустріч. 

Одна людина, яку ти, здавалося, вже залишила в 
минулому. І ти знову там. У тих самих думках. У тих самих почуттях. 

У тій самій історії, яка ніяк не хоче 
закінчуватися. І найгірше — ти навіть не впевнена, що хочеш її закінчувати.

Волосся — цікава річ. Кажуть, у ньому 
зберігаються спогади про наше минуле та 
теперішнє. 

Можливо, це й правда. 

Але для мене воно завжди було іншим. Способом почати спочатку. Зараз мені двадцять. І я досі ні з ким не зустрічалася. 

Не тому, що мені ніхто не подобався — навпаки. Просто кожного разу все відбувалося однаково. Я закохувалася. Без жодних шансів на взаємність. І щоразу вірила — саме цього разу буде інакше.

 А потім реальність вривалася у двері. 

Хтось не помічав мене взагалі, хтось зникав, хтось просто обирав не мене. І кожного разу 
після цього я змінювалася. Обрізала волосся, фарбувала його. Робила щось зухвале, щоб не 
впізнавати себе в дзеркалі. Ніби якщо змінити зовнішність, почуття теж мають зникнути.

 Залишалася у суцільній тиші 
і байдужості до всього навколо. 

Цей раз не став винятком. Просто тепер це 
синій колір волосся. І відчуття, що я вже наперед знаю, чим усе закінчиться. 

Я не раз обіцяла собі, що більше не буду. Не буду вигадувати. Не буду надумувати. Не буду прив’язуватися. 

Моя подруга завжди сміється з цього. Вона знає: коли розум каже «не треба» — я все 
одно ведусь. Бо тіло слухає серце. Але цього разу… Цього разу все трохи складніше. У нього є дівчина. І, мабуть, він її кохає. 

І це мало б поставити крапку ще на самому початку. Але чомусь не ставить. Бо інколи він дивиться на мене так, ніби між 
нами є щось, чого не повинно бути. 

І цього достатньо, щоб я знову почала думати про 
майбутнє, яке могло у нас бути. Я намагаюся уникати його. Не відповідати. Тримати дистанцію. Бо в нього є вона. І я не хочу бути тією, хто це зруйнує. Але варто нам випадково зустрітися, навіть на секунду — і все повертається. 

Думки. Відчуття. Спогади. 

І разом з ними — знайоме почуття, що я знову 
заходжу туди, звідки вже не зможу вийти без 
наслідків. Я знаю, чим це закінчується. Я вже проходила це.

 Ті самі граблі. Той самий фінал. 

І все ж… 

Можливо, мені справді час закрити цю 
сторінку. Забути. Відпустити. Перестати 
озиратися назад. 

Я повторюю собі це знову і знову. Ніби від цього щось зміниться. Але варто мені його побачити — всередині стає так тихо… 

Ніби я вже знаю, чим це закінчиться. Та що, якщо цього разу все буде інакше? Що, якщо я знову помиляюся?

Або ще гірше — що цього разу я навіть не 
спробую зупинитися.