Глава 5

Тиждень промайнув майже непомітно.

Для Адама це був останній тиждень у селі Волошковий бір. Ще зовсім недавно він приїхав сюди лише на короткий час, не знаючи, що саме тут зустріне людину, яка змінить його життя, а тепер кожен день здавався йому особливим.

Вони з Марійкою гуляли знайомими стежками, проводили вечори біля волошкового поля, розмовляли про майбутнє й намагалися не думати про те, що зовсім скоро їм доведеться залишити це місце.

Одного вечора Адам узяв Марійку за руку.

— Ти справді готова поїхати зі мною?

Вона подивилася йому в очі.

— Так.

— Не сумніваєшся?

Марійка усміхнулася.

— Сумніваюся. Мені страшно залишати дім, батьків, поле... Але я ще більше боюся одного дня пошкодувати, що не поїхала з тобою.

Адам міцніше стиснув її руку.

— Я зроблю все, щоб ти не пошкодувала.

— Я знаю.

Того ж вечора Марійка поговорила з батьками.

Вона довго не могла наважитися розпочати розмову, але зрештою сіла навпроти них за кухонним столом.

— Мамо, тату, я хочу вам дещо сказати.

Батьки одразу звернули на неї увагу.

— Що сталося? — запитала мама.

Марійка набрала повітря.

— Адам запропонував мені поїхати з ним до Німеччини.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

— І що ти вирішила? — спокійно запитав батько.

— Я хочу поїхати.

Мама здивовано подивилася на доньку.

— Ти впевнена?

— Так. Я люблю його.

Батько задумливо кивнув.

— Тоді ми не будемо тебе тримати.

Марійка навіть не очікувала такої відповіді.

— Ви не проти?

— Доню, ти виросла. Ми завжди знали, що одного дня ти підеш із нашого дому й створиш власне життя.

Мама підійшла до неї та обійняла.

— Нам буде тебе не вистачати. Дуже. Але ми хочемо, щоб ти була щаслива.

— Дякую вим, ви у мене найкращі!

— Ми знаємо.

Марійка заплакала, обіймаючи маму.

— Я приїжджатиму, обіцяю.

— Обов'язково, адже ми тобі завжди будемо раді, — усміхнувся батько.

І ось настав день від’їзду.

Ранок видався напрочуд тихим. Марійка востаннє пройшлася кімнатами свого дому, торкнулася рукою знайомих речей, подивилася у вікно, а за ним синіло волошкове поле. Вона вийшла надвір і ще довго стояла біля нього.

— Я повернуся, — прошепотіла вона.

У валізі лежали її речі, документи та найцінніше — маленький срібний кулон у формі волошки, подарований Адамом.

За хвилину вона почула його голос:

— Марійко, нам час.

Вона обернулася.

Адам стояв біля автомобіля й дивився на неї з теплою усмішкою.

Марійка востаннє обійняла батьків.

— Бережіть себе.

— І ти себе бережи, доню, — сказала мама.

Батько міцно обійняв її.

— Щасливої дороги.

Марійка сіла в автомобіль поруч з Адамом. Коли машина рушила, вона ще довго дивилася у заднє скло. Її дім поволі зникав за поворотом. А разом із ним залишалося позаду все її колишнє життя. А попереду була Німеччина, нове місто, ноаа робота, і новий дім. І людина, заради якої вона наважилася зробити цей крок. Адам поклав свою руку на її долоню.

— Ти готова?

Марійка подивилася вперед, а потім усміхнулася.

— Тепер — так.

Вони їхали назустріч новому життю, не знаючи, що саме воно для них приготувало.

Дорога до Німеччини здавалася Марійці довшою, ніж вона очікувала. Вона майже весь час дивилася у вікно, спостерігаючи, як за склом змінюються краєвиди. Залишалося все менше знайомих місць, а попереду відкривалося зовсім інше життя. Коли вони нарешті приїхали, уже сутеніло. Адам звернув на тиху вулицю й зупинив автомобіль біля сучасного багатоповерхового будинку.

— Приїхали, — сказав він, вимикаючи двигун.

Марійка подивилася на будинок.

— Це тут ти живеш?

— Так.

— Сам?

— Сам. У мене своя квартира.

Він вийшов із машини, дістав валізи й допоміг Марійці з речами. Піднявшись на потрібний поверх, Адам відчинив двері. Марійка зайшла всередину й озирнулася.

Квартира була затишною, хоча й трохи холостяцькою: простора вітальня, кухня, спальня, робочий стіл біля вікна. На полицях стояли книги, кілька фотографій, а біля дивана лежала гітара.

— Гарно, — сказала Марійка.

— Тепер це буде і твоїм домом.

Вона усміхнулася.

— Дивно це чути.

— Звикнеш.

Адам поставив її валізу біля спальні.

— А тут ти можеш розкласти свої речі.

Марійка подивилася на нього.

Вона підійшла до нього та обійняла.

— Дякую.

— Це тільки початок.

— Початок чого?

Адам усміхнувся.

— Твого нового життя.

Вони сіли на диван, і Марійка знову задумалася.

— А що я робитиму тут? Я не хочу просто сидіти вдома.

— Я знаю.

— Мені потрібно працювати.

— Саме про це я хотів із тобою поговорити.

Марійка уважно подивилася на нього.

— Я домовлюся з одним своїм знайомим. Він має компанію, і зараз їм потрібен бухгалтер.

— Бухгалтер?

— Так. Я розповідав йому про тебе.

— Але я ще навіть не знаю, чи зможу...

— Зможеш, — перебив її Адам. — Ти ж за освітою бухгалтер.

— Так, але це Німеччина. Тут усе інакше.

— Тому спочатку тобі допоможуть освоїтися. Ти не залишишся сама. Це українська компанія, з мовою не буде проблем, а з часом ти можеш піти на курси німецької і вивчити її.

Марійка трохи заспокоїлася.

— А якщо я не впораюся?

— Я впевнений, що ти впораєшся.

— Ти так у мене віриш?

— Більше, ніж ти сама в себе.

Марійка усміхнулася.

— Тоді я спробую.

Адам узяв її за руку.

— Завтра я зателефоную своєму знайомому. Думаю, найближчими днями ви зможете зустрітися.

— Я хвилююся.

— Не треба. Ти розумна, маєш освіту й добре знаєш свою справу.

Марійка притулилася до його плеча.

Вона все ще сумувала за домом, за батьками, за волошковим полем. Але поруч був Адам, а попереду — нове життя, якого вона ще зовсім не знала.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — мені здається, що сьогодні я прокинулася в одному світі, а засну вже в зовсім іншому.