Глава 4

Ще тиждень Марійка та Адам провели разом. Літо було в самому розпалі. Сонце сходило рано, огортаючи село золотавим світлом, а вечорами над луками повільно стелився легкий туман. Повітря пахло скошеною травою, польовими квітами та теплим хлібом із сільської пекарні.
Кожен день починався майже однаково. Адам прокидався у бабусиній хаті від співу півнів та курячого ґелґотіння у дворі. Після сніданку він брав фотоапарат і виходив на вулицю, де на нього вже чекала Марійка.
— Куди сьогодні підемо? — усміхнулася вона одного ранку.
— А є місце, де ми ще не були?
— У селі? Навряд чи. Але можна знайти новий привід туди повернутися.
— Тоді ходімо до річки.
Вони йшли вузенькою дорогою поміж старих верб. Поруч зеленіли городи, а біля дерев'яних парканів цвіли мальви та чорнобривці. Назустріч їм траплялися місцеві жителі, які вже звикли бачити їх разом.
Біля річки було тихо. Лише вода повільно перекочувалася через каміння, а десь неподалік чулося дзеленчання коров'ячих дзвоників.
Вони сіли на старий дерев'яний місток.
— Ти колись думав залишитися тут назавжди? — запитала Марійка.
Адам замислився.
— Колись ні. А тепер іноді думаю.
— Марійко, ти мені подобаєшся, я покохав тебе!
Марійка почервоніла й опустила очі.

— І я тебе теж!

Іншим вечором вони гуляли волошковим полем. Безкрає море синіх квітів простягалося майже до самого обрію. Легкий вітер колихав стебла, ніби хвилі на поверхні озера.
Адам час від часу фотографував краєвиди.
— Щоразу, коли ти дивишся в об'єктив, здається, ніби бачиш світ інакше, — сказала Марійка.
— Можливо. Але останнім часом мені подобається дивитися без фотоапарата.
— Чому?
— Бо деякі моменти хочеться не фотографувати, а прожити.
Вона подивилася на нього і тихо усміхнулася.
— Так, це справді так.
— Це правда.
Вони ще довго сиділи серед волошок, розмовляючи про дитинство, мрії та майбутнє. Іноді між словами виникала тиша, але вона не була незручною. Навпаки — здавалося, що вони вже навчилися розуміти одне одного без слів.

Наступного дня Марійка прийшла до баби Олі допомогти по господарству, адже зранку сонце вже добре пригрівало, а над подвір’ям стояв запах свіжоскошеної трави, а баба Оля поралася біля городу, коли побачила дівчину.

— А, прийшла, моя хороша, заходь, заходь, допоможеш мені з овочами.

— Звісно, бабусю, а я якраз хотіла вам допомогти.

Марійка взяла кошик і присіла поруч. Вони деякий час працювали мовчки, але баба Оля час від часу поглядала на дівчину, ніби хотіла щось сказати.

Нарешті вона не витримала.

— Марійко, а ти часом не задумувалася, що робитимеш далі?

— Щодо чого?

— Щодо Адама.

Марійка одразу замовкла.

— А що саме ви маєте наувазі щодо нього?

Баба Оля хитро усміхнулася.

— Не вдавай, що не розумієш, я ж бачу, як ви одне на одного дивитеся.

Марійка опустила очі.

— Я його люблю.

— От і добре, тоді я відкрию тобі один секрет, але ти Адаму нічого не говори про те, що я тобі це говорю.

— Який секрет?

Баба Оля нахилилася до неї ближче й тихо сказала:

— Він хоче, щоб ти поїхала із ним у Німеччину.

Марійка здивовано подивилася на бабусю.

— Звідки ви знаєте?

— У мене свої джерела, — усміхнулася баба Оля. — Та й неважко здогадатися, віін тебе кохає, дівчинко, і хоче, щоб ти була поруч.

Марійка задумалася.

— Але я не знаю, чи варто мені їхати...

— А ти будь мудріша і послухай стару, — повчально сказала баба Оля. — Їдь із ним. Він зробить тебе щасливою.

— Але ж тут мій дім...

— Дім нікуди не втече.

Марійка подивилася вдалину, де за садом синіли безкраї волошки.

— А якщо я поїду і все зміниться?

— У житті все змінюється. Іноді треба вміти залишити щось рідне, щоб отримати щось нове.

Марійка мовчала.

— І ще одне, — продовжила баба Оля. — Там багато красивих дівчат. Не дозволь якійсь іншій викрасти його у тебе.

— Бабусю! — засміялася Марійка, хоч щоки її одразу почервоніли.

— А що? Я кажу правду. Хорошого чоловіка треба берегти.

— Думаєте, я справді маю поїхати?

— Я думаю, ти повинна зробити те, що підказує тобі серце. А твоє серце, здається, давно вже зробило свій вибір.

Марійка замислилася над її словами, адже вона любила цей дім, любила батьків, знайомі стежки, сад, ранковий запах свіжої землі. І найбільше — волошкове поле, серед якого минуло стільки її літ, але Адам теж став частиною її життя. І, можливо, любов не вимагала від неї назавжди залишитися на одному місці.

— Я боюся, — тихо зізналася Марійка.

Баба Оля поклала руку їй на плече.

— Це нормально. Нове життя завжди трохи лякає. Але якщо поруч буде людина, яку ти любиш, хіба воно не варте того, щоб спробувати?

Вона подивилася на волошкове поле й тихо сказала:

— Добре. Я поїду.

— От і правильно.

— Я поговорю з Адамом сьогодні.

Баба Оля усміхнулася.

— Тільки пам'ятай: я тобі нічого не казала.

Марійка засміялася.

— Не скажу.

Вона ще раз глянула на поле.

Їй було трохи сумно від думки, що незабаром доведеться його залишити. Але тепер у її серці було й інше відчуття — світле, тепле, майже щасливе, адже вона поїде з Адамом, і не тому, що забула свій дім. А тому, що вперше наважилася дозволити собі інше майбутнє.